Сталось це десь на нулі. А там рідко буває так, що все йде чітко за планом… Війна таки, тут не вгадаєш. От і цього разу таке трапилось.
– Сашко, нам сказали відходити! То був наказ, ми йдемо! – кричали молодому юнаку побратими.
– Яке відходити?! Там наш комбат, він же в самому пеклі! А як поранило його, га? – крикнув молодик і побіг прямо під ворожий обстріл… Інші бійці, не довго думаючи, кинули все і побігли за ним. Вернулись уже на світанку, але ні Сашка, ні командира батальйону так і не знайшли…
Думки різні в головах крутились: хтось думав, що вони загинули, боявся, що в полон потрапили. Стояли хлопці і мовчки і ніхто цю тишу перервати не наважувався.
– Еге, Батя! Скільки разів тобі казали, що із солодким пора зав’язувати? Так ні, він мед ложкою наминає. А якби оце я тебе не дотягнув? – сміявся Сашко, несучи на собі пораненого комбата.
Йому тоді було всього 18 років. На вигляд – зовсім ще дитина. Але ж з якою легкістю він ніс на собі Батю, який важив кілька центнерів! Його навіть позаочі інколи так хлопці між собою називали.
– Чого стали, хлопці? Приймайте нашого Батю! Тільки обережно дивіться, ноги йому добре зачепило. А от язика – ні! Усю дорогу я вислуховував, що пораненого неправильно транспортую!
Юнак засміявся, а побратими почали допомагати командиру.
Уже через місяць комбата виписали з госпіталю. Повернувся він до своїх хлопців, але першим ділом пішов до Сашка.
– Ну що, боєць! Давай номер батьків, буду дякувати їм за таку дитину золоту!
– А в мене немає батьків. Скільки себе знаю – ніколи їх не бачив.
Командир батальйону задумався, помовчав трохи…
– Знаєш, у мене теж дітей наче й немає. А минулого місяця з’явився в мене син. Син Сашко. Та ще й герой! Дякую, синку, за життя…
Дякуємо кожному Герою, який боронить нашу землю! Слава ЗСУ і нехай оберігає їх Бог!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!