Мені 75. Вік вже поважний, є двоє синів-соколів, онуки. Коханої Марусеньки не стало у 2020 через той клятий вірус. От день за днем вона згасала, наче та свічечка.
Знаєте, я все життя мріяв виховати донечку. Ну а вийшли одні пацани. Ще й онуки – Влад, Сергій, Володя та Свят. Жодної дівчинки, уявляєте! У мене один і той самий тост на всіх застіллях – аби ще встиг онуцю поняньчити.
Тоді я поїхав якось у село, де жили мої покійні батьки. Хотів привести хату до ладу, город розсадити, забрати бур’яни. Та хатинка для нас слугувала дачею.
– Боже помагай, Василю! – крикнула мені з воріт сусідка Марія.
– Спасибі. Заходьте на каву, шановна. Я з міста привіз гостинці.
Запросив у гості, ми розговорилися. І дістали старший альбом, коли ще в школі фотографувалися.
– Той, а це Нінка, пам’ятаєш?
– Так, так.
– Твоя дівчина. Як ти за нею хвостиком бігав, всі у класі насміхалися.
– Бо молодий був, гормони у голові грали. А зараз навіть її не згадаю.
– Так вона давно вже там, на небі. Чоловік пиячив, бив, гроші програвав. А вона ж мала важку хворобу.
– Шкода її.
– А її доньку Ліду ще більше. Вона сама, ні чоловіка, ні дітей.
– А де вона?
– Так живе біля церкви, там, через річку. А що?
– Та просто запитав…
Наступного дня я пішов до Лідії, взяв тортик, нарвав гарний букет квітів. Дівчина чиста копія покійної матері – золотаве, кучеряве волосся до пояса, веснянки на кирпатому носику.
Дівчина тепло мене прийняла у гості. Я показав фото з її покійною матір’ю, розповів, що колись її любив:
– Знаєш, Лідусю, а я от все життя просив Бога про доньку. А тут ти. Хоч не рідна, але від коханої жінки.
На мій подив, Ліда заплакала від щастя:
– А мені завжди тата бракувало. Такого, аби прийшов, обійняв, похвалив захистив, казку прочитав. Весь час слухала тільки п’яні крики. Він не міг мене любити, як справжній тато. А тут ви прийшли у гості.
Я вирішив залишитися в селі. Ну вже не той вік, аби в місті жити. Квартиру ту продав, віддав синам кожному по половині. Хай роблять все, що хочуть з тими грішми.
Ліда часто приходить до мене у гості. Навчила готувати дуже смачні пиріжки. А я їй змайстрував лавку, крісла та стіл, виніс у садочок.
Спершу я боявся, що Сашко та Захар якось не приймуть у родину нову доньку. Однак, вони добре потоваришували, особливо невістки знайшли з нею спільну мову.
Тепер діти з онуками щосуботи приїжджають до нас у гості. Знаєте, так добре на душі стає. От цього я так довго цього щастя шукав. Буває, так живеш роками, а потім Бог посилає тобі такі приємні сюрпризи.
Вам сподобалася ця історія?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!