Я сама з невеличкого села на Львівщині. Тут жінки або їхали на заробітки, аби дітей няньчили. А мене чоловік кинув з двома синами на руках. Тому іншого варіанту, як поїхати закордон, я не бачила. У селі залишилися мої батьки, аби няньчити Павла і Петра.
Думала, що попрацюю рік чи два, назбираю гроші. Але то в нас хату затопило, бо було страшенна повінь і треба робити ремонт. То черепицю нову покласти, бо дах протікає і мама тазики підкладала.
Потім сини пішли до школи, треба купити рюкзачки, канцтовари, заплатити за нові парти.
А через рік тата підкосила страшна хвороба, рак… Я висилала всі гроші, які отримувала у Німеччині. Тата оперували у Києві дуже хороші (та дорогі) лікарі. Однак, після курсу хімієтерапії результатів ніяких не було. За 9 місяців тато просто згас, як той сірничок.
Загалом, я так вже живу 25 років. З Німеччини до України і назад катаюся. Петро та Павло вже дорослі, одружилися. Вони, до речі, не хотіли покидати рідну хату. Тим паче, хто б за моєю мамою доглядав? Вона вже старенька, майже не бачить та має певні провали у пам’яті.
Петро залишився у тій хаті, а для Павла збудували нову, буквально через дорогу. Чесно, я гадала, що мої сини такі хороші, товариські, тримаються родини.
Ага, грець з ними! Почалося найгірше – рахували, кому і скільки я передала з Німеччини. Особливо ця тема турбувала моїх невісточок.
“Ви минулого року Петрові вислали тисячу євро на шифер. А ми мали зичити у моїх батьків!”
“А чому ви не сказали, що дали Павлові та його жінці гроші на нову машину? Нашу ми в кредит брали та самі виплачуємо!”
Вже діло дійшло до того, що невістки рахували, скільки гостинців я передала для онуків. Борони Боже комусь не поставила у пакунок шоколадку чи цукерки – все, починається скандал на все село. Мені навіть сусідка, Нюрка, часто телефонує і розповідає, який тут цирк твориться.
Живуть на одній вулиці, але так ворогують… І все через гроші. Мені аж соромно сусідам в очі дивитися, коли в село приїжджаю.
3 місяці тому я приїхала додому. Привезла порівну гостинців, кожному по 2 пакети. Невістки при мені відкрили сумку та рахували. Внука дала по 50 євро, аби потім не казали, яка бабуся скупердяйка.
І от за столом жінка Петра, Нінка, почала розмову:
– Ну, візьмете маму на тиждень?
– З якого це дива? У вас хата на 2 поверхи, місяця більше.
– У нас ще ремонт не завершений. Там все в пилюці та будматеріалах. Навіть ліжка нема.
– А з нами бабка та живе. Так що ви забирайте маму.
Мені було так неприємно сидіти за столом. І через 3 дні вирішила, що нема сенсу залишатися надовше. Зібрала валізу та поїхала закордон.
Однак, тепер я ні копійки не даю дітям. Все собі відкладаю на спокійну старість. Куплю десь будиночок у селі, заберу маму до себе. Ну, якщо її ще невістки на той світ не відправлять.
Я вважаю, що дала сина все необхідне. Вони вже дорослі, відповідальні чоловіки. Хай самі крутяться, як хочуть. Я втомилася слухати постійні скандали через гроші.
Звісно, діти на мене образилися. Але я щиро сподіваюся, що рано чи пізно до Павла та Петра дійде, що з рідними людьми не можна сваритися. Молю Бога, аби все у них було добре…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!