Мій чоловік військовий, вже рік служить. Я ж дома сама у квартирі в Хмельницькому, дуже мені важко. Працюю он-лайн і часом днями надвір не виходжу. Саме тому я дуже зраділа, коли зателефонувала свекруха з пропозицією:
– Ну що ти там сидиш? Приїжджай до нас на Дністер! Відпочинеш!
Свекри й справді живуть в казковому місці. Їхнє село на самому березі Дністра, та ще й в там, де річка широка. Ще до війни ми були в них востаннє, мені дуже сподобалось. Тож я подумала, що варіант прекрасний, море ж мені не світить. А самій останнім часом так важко. Ще й чоловік пообіцяв, що на день два до мене вирветься.
І ось я приїхала. І щойно увійшла до хати, зрозуміла, щось не так. В коридорі лежали розкидані дитячі іграшки.
– У вас діти?
– Так, Оля відправила на літо до нас. Що їм в тій Варшаві сидіти?
Я мало не впала. От і стало ясно, чого мене так кликали. Оля – це сестра мого чоловіка. Дуже ненадійна особа. Має двох дітей, та з чоловіком розлучилась. Він кричав, що вона погана господиня і весь час хоче лише розважатись з подругами, а вона, що він мало заробляє. Зараз її колишній також на війні. Зовиця ж відразу вирішила поїхати до Польщі. Хоча потреби тікати від війни не мала. Згодом дітей забрала, адже з ними могла розраховувати й на житло, і на гарну фінансову допомогу.
Та люди не змінюються. Оля хотіла розважатись і відпочивати, роботи стабільної не мала. Тож і дітей вирішила відправити до бабусі, аби не заважали. Свекруха ж такого не очікувала, і справитись з двома малими бешкетниками аж ніяк не могла. От і покликала мене.
– Ой, яке щастя, що ти тут! Як ми скучили!
Що вам сказати, першого ж дня я до 23 години готувала й прибирала. На Дністер потрапила лише на третій день. І те, пустили мене не саму, а з дітьми. Уявляєте, що то за відпочинок був. Бігала за малими, а сама й дві хвилини полежати не могла.
Вже за тиждень я збагнула, що треба тікати. Розраховувала, що ще працювати зможу, а я й присісти не мала коли за день. Свекруха мене будила о 6 ранку, ми разом готували їсти, тоді прибирали, потім щось на городі треба було. Вийшло, що я наче на роботу приїхала, лишень мені зовсім не платили. Якось я не витримала і вирішила поговорити зі свекрухою.
– То ви мене покликали не відпочивати, а за дітьми дивитися?
– А що тобі допомогти важко? Ти ж не чужа. Та й тут на природі собі живеш, хоч трохи свіжим повітрям подихаєш. Що там у квартирі сидиш?
– Та ні, краще вже у квартирі.
– Ну, не їдь. Як ти мене залишиш. Бачиш, що я вже не молода, мені важко!
Я ще залишилась. А тоді випадково стала свідком розмови свекрухи з Олею.
– Ти не переживай, відпочинь там трохи від дітей, поїдь кудись! Нехай невістка побачить хоч, що таке діти. Бо живе собі в задоволення. Звичайно, господиня вона ніяка, але що поробиш.
Того ж дня я зібрала речі і поїхала. Вже на вечір мені подзвонив чоловік.
– Нащо ти так маму образила? Втекла й нічого не пояснила. Я ж мав приїхати.
– Вистачить з мене такого відпочинку. Нехай Оля приїжджає відпочивати тепер!
Тепер свекруха ображена, зі мною не говорить, а всім довкола розповідає, яка я погана і невдячна. А що б ви робили на моєму місці?
Вибачте. Даних поки немає.