У 2014 році моя сім’я покинула рідне місто Маріуполь. Ми вирішили переїхати на Київщину, а саме в Ірпінь. Було важко, особливо страждали батьки. Мама ніяк не хотіла залишати нашу квартиру. Та відчували – так треба.
Згодом ми звикли на новому місці. Я закінчила школу, а потім інститут, знайшла роботу. Ми винаймали невеличкий будинок, батьки охоче його доглядали. Та настав ранок 24 лютого.
– Я більше нікуди не поїду! – кричала мама.
Проти був і тато. А я поїхала, разом зі своїм хлопцем. Згодом прийшли окупанти, і я втратила зв’язок з найріднішими. З Олегом я поїхала в Дніпро, але й там було неспокійно. Вирішили вирушити далі. На Захід. Та раптом мій коханий заявив:
– Ти їдь, а я залишуся. Піду в ЗСУ.
Я не хотіла його відпускати, та він не слухав. Ми попрощалися. Він поїхав на військові навчання, а я до Львова. Та прилетіло і туди. Здавалося, що ракети мене переслідують. Згодом я дізналася, тато загинув в окупації. Ненька також мене не дочекалась. Її привезли до Києва у важкому стані після інфаркту. Поки я дісталася столиці – її не стало.
Та мені пощастило нормально поховати батьків. Чимало наших знайомих місяцями шукали тіла рідних, чекали на експертизу.
Після смерті батьків я була зовсім розгублена. Олег приїхати не міг. Та під час телефонної розмови він мені сказав:
– Зима важка буде. Збирайся і їдь до Європи.
– Але я не хочу.
– Ти не розумієш, мені так буде спокійніше воювати.
Тож я послухала і поїхала. Спочатку жила і Варшаві. Потім вирушила до Німеччини. Але тамтешній менталітет зовсім не для мене. За місяць я поїхала далі, до Італії. Та українців там було чимало і з роботою проблеми. Врешті мені порадили їхати до Швеції. Так я опинилася в Стокгольмі. Три тижні жила в притулку. А далі мені запропонували переїхати до однієї самотньої бабусі.
Коли я побачила Алісію – дуже здивувалась. Струнка, наче дівчинка і дуже спортивна. А їй було вже 83 роки. Вона відразу сказала, що я ходитиму з нею в походи. Я була вкрай голодна, але вона не запропонувала мені їжі. Ледве ранку дочекалась. Та замість сніданку отримала лишень каву. А на обід мені запропонували суп, але не такий, як у нас, а їхній, з національної кухні. Я заледве його з’їла. Вечері в тому домі також не було.
Наступного дня я прокинулась від буркотіння в животі. Довго думала, що робити. А тоді побачила під парканом в Алісії молоду кропивку. Зірвала і взялася варити суп. Хазяйка дуже здивувалась. коли побачила цей шедевр. Та охоче скуштувала. Раптом запропонувала:
– А звари його завтра. Діти на обід приїдуть, їм сподобається.
– А можна ще щось приготувати?
– Звичайно. Але слідкуй, щоб було корисне.
Я поїхала в магазин і придбала звичних продуктів. Наступного дня зварила свіженький суп і наліпила вареників з картоплею. Гості довго роздивлялись ці страви. А потім скуштували та дуже здивувались.
– Якщо українці так добре готують, то обов’язково війну виграють! Ми тепер щотижня приїжджатимемо на український обід!
Мені така ідея сподобалась. Все ж чудовий спосіб подякувати таким добрим людям!
Тепер я мрію, що настане день і мій Олег приїде сюди. Йому сподобається ця країна. Та жити тут ми не плануємо. Повернемось додому у мій вільний Маріуполь.
Прошу усіх читачів – будьте вдячні європейцям, які нам допомагають, робіть їм приємні сюрпризи. І розкажіть про свій досвід проживання в сім’ях?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!