Змалку мама нас повчала, що маємо бути дружніми, адже нікого ріднішого у світі в нас нема. Нас в батьків троє: ми з сестрою близнючки та брат Олекса. Разом зростали й були найближчими друзями. Усі милувалися, а мама натішитись не могла.
– Хай би там що – збережіть такі взаємини і в дорослому житті!
Так і сталося. Ми виросли, жили всі окремо, та постійно збирались у батьків, діти наші дружили. Ми щодня дзвонили один одному. Найближче до батьків жила я. Тому щодня провідувала маму. Сестра вдало вийшла заміж, її Антон мав велику квартиру і власну фірму. Вони увесь час подорожували. Олекса ж після одруження купив квартиру. Він заради цього багато працював, їздив на заробітки. Трохи грошей додав тесть. Та їм однаково жилось не просто.
Роки минали і наші діти зростали. Та п’ять років тому сталася біда, захворів на коронавірус тато. Лікарі не змогли його врятувати. Мама залишилась сама. Я тоді вирішила переїхати до неї. Адже ми з чоловіком винаймали квартиру, а їй стало важко самій. Цікаво, що тоді ніхто не був проти. І взагалі навіть не запропонували допомогу. Мама почала хворіти, я їздила з нею до лікарні. Врешті довелося з роботи звільнитися, аби бути поруч цілодобово.
Усі мамині медикаменти були дуже дорогі. Я сказала про це сестрі.
– Ну, ти ж за оренду не платиш – то купуй.
Так вона мене цим присоромила. Я не знала, що казати. Більше грошей ні в кого не просила. А тоді мами не стало. Похорони я організовувала сама. Олекса сказав, що дуже зайнятий, Олеся була саме на морі, ледве встигла приїхати.
Після смерті мами я раптом дізналась, що заповіт вона не писала. Хоча на словах завжди казала, що будинок залишить мені. Минув місяць і усі до нас приїхали. Сказали, що провідати хочуть, повечеряти разом. Та насправді мали інші наміри. Щойно ми поїли Олеся почала.
– А чому ти вдягнула мамині сережки з перлами.
– Ой, вона ще за життя мені їх подарувала.
– А звідки я знаю, що це правда?
– Ти чого?
– Ти маєш виставити усі її прикраси, щоб ми поділили.
Я винесла маленьку скриньку. Там був ланцюжок, дві каблучки і ще одні сережки.
– То поділимо на тьох! – раптом втрутився Олекса.
– А тоді нащо?
– Донечці буде.
Та це був лише початок. Далі Олеся почала передивлятись усі старі сервізи, текстиль. Я не розуміла нащо їй це, адже вона мала все нове й дороге. Та сестра понабирала повні торби, навіть не спитавши. Я вже не сперечалась. Та далі на мене чекав найбільший удар.
– Послухай, коли ти збираєшся продавати будинок?
– Який будинок?
– Цей! Ми збираємось переїжджати до США. Гроші потрібні. Продай хату і розділи по чесному між нами.
Я стояла й не знала, що казати. Врешті вичавила з себе.
– Мама казала, що хоче мені хату залишити!
– Чого це?
– Бо я її доглядала.
– Та годі, вам вигідно було тут жити! За оренду не платили.
– Але у вас є квартири, а в мене – нічого!
– То хто тобі винен? – раптом втрутилась сестра.
– Не всім щастить за заможного вийти!
– То треба було головою думати. А житло треба продати.
Ми ще ніколи в житті так не сварилися. Було дуже прикро. Не очікувала я, що найближчі люди так зі мною вчинять. Зараз будинок вже продається. Ми вже переїхали, та я не хочу більше знати, ані брата, ані сестру. А ви б таке пробачили? думаєте, що це нормально?