Суботній ранок подружжя почався не з філіжанки ароматної кави, а чергової сварки.
– Я вже готовий на Біблії заприсягтися, що у мене нікого нема, окрім тебе!
– Не треба робити з мене дурепу. Ще скажи, що ти випадково упав в цистерну з жіночими парфумами. Я таким ароматом не користуюся!
– Якщо тобі щось не подобається, то збирай речі та пиши заяву на розлучення!
Міла затулила обличчя руками. Вона досі не любила показувати комусь свої сльози. Тихо пішла до ванної кімнати, зачинила двері і вже там дала волю емоціям. Звісно, що перед тим ввімкнула на повну потужність кран з водою. Не вистачало, щоб Данило все це чув.
Чоловік підійшов до бару та вже збирався витягти коньяк, який друг привіз закордону. А тут у двері хтось постукав. Невже це сусіди? Ох, лиш б не сваритися ще з ними. Потім ще з сорому він не може дивитися їм у вічі та вітатися у під’їзді.
– Вітаю, – тихо промовив дідусь. На вигляд йому було 60 років максимум, з капелюха де-не-де визирало неслухняне сиве волосся, а у зморщеній руці тримав невеличку дорожню валізку.
– Дядьку Петре? Це ви?
– Ой, Данька, ну ти виріс справжнім богатирем! А я до тебе у гості. Пам’ятаєш нашу розмову? Я тебе чекав на вокзалі, а потім викликав таксі. Добре, що хоча б адресу твою знаю.
Через сварку з Мілою чоловік забув про найголовніше – сьогодні у гості приїжджає дядько Петро з села. Вони не бачилися ще з часів весілля. Скільки часу відтоді минуло? Рік чи більше…
– Вітаю! Ось це так сюрприз, – вийшла з кімнати Міла. У неї були заплакані очі та червоний ніс.
– Доню, а що це ти така засмучена? Невже застудилася? Ось, піжди, у мене такий чай є. Ще бабуся навчила мене збирати у нашому лісочку. Де у вас чайничок?
Міла косо глянула на Данила:
“Не міг мені сказати, що дядько приїде? Я навіть не встигла поприбирати!”
“Якби ти не скандалила, а нормально говорила, то я б нічого не забув!” – насупив брови чоловік.
“Це ти винен”
“Ти!”
– Ось і все готово, пригощайтеся! – дядько Петро обережно поставив перед ними дві чашки, по вінця повні чаю.
Аромат був незвичайним – м’ята, звіробій, шипшина, хвоя. Здавалося, що вони опинилися посеред галявині у лісі. Данило відчув таке полегшення всередині, немов тягар з грудей упав, а Міла від насолоди аж очі заплющила.
– Вибач… Сама не знаю, що на мене найшло. Немов біс попутав. Ця дурна ревність, скандали. Просто я боюся тебе втратити…
– Я кохаю тільки тебе. Ти також вибач, це я винен. Затримувався на роботі до ночі ще й ігнорував твої дзвінки. А ти за мене хвилювалася.
Данило ніжно обійняв Мілу, ніби вперше. Доторкнувся до її волосся – таке довге, золотисте, немов у Рапунцель. Любив жартувати, що вона його казкова принцеса з Діснею.
Вони ще довго про щось воркували. А дядько Петро тихцем накинув пальто та одягнув капці, відчинив двері та покрокував на вулицю. Він залишив тільки одну річ після себе – чай. Здавалося, що на його обличчі промайнула посмішка – він врятував ще одну родину. Всі в селі знали, що його чай має цілющу властивість…
А ви вірите у такі “магічні” речі, як навіть звичайний чай? Чому?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!