Знаєте, я вже рік не спілкуюся зі своїм молодшим сином Артемом. Чесно, він дуже хороша людина, я завжди старалася бути найкращою мамою. Та і він сам виріс розумним, закінчив школу з золотою медаллю та потім ще й отримав червоний диплом в університеті.
Однак, дуже довго не міг знайти собі жінку. Тільки у 29 одружився і те, його наречена Ольга мала вже дитину від попереднього шлюбу. Але ви не думайте, я дитину дуже добре та тепло прийняла. Одразу почала називати Миколку онуком, купувала йому гарні іграшки, одяг, просила привозити його у гості.
Я живу у Бурштині, а мій Артем в Івано-Франківську. Відстань досить невелика, тому він з Ольгою та онуком приїздили у гості. Все у нас було добре, просто ідеально.
Але рік тому сталася одна дуже прикра ситуація. Артем та Ольга вирішили відпочити суто удвох в горах. Сваха, Василина Богданівна, тоді працювала закордоном і не могла приїхати. Тому діти залишили Миколку на мене. Я сама не була проти, аби хлопчик погостював у мене. Купила йому новий конструктор, солодощі. Та навіть на роботі взяла відгул, аби весь час провести з Миколкою.
Перший день у нас все було нормально. Хлопчик не плакав, не вередував за мамою. Слухняно снідав, чистив зубки, рученятка мив після прогулянки. Ну просто золото, а не дитинка! Коли батьки дзвонили ввечері, то Миколка поговорив, розповів, як зі мною весело час провів.
Але наступного дня хлопчику стало погано. Його нудило, піднялася висока температура. Ще вночі він бігав до туалету, сильно рвало. Добре, що у мене сусідка працює медсестрою, зранку прибігла до нас та оглянула Миколку.
– Отруєння. Певно, щось не те скуштував. Кавун? Бо зараз такий сезон.
– Ох, Боже-Боже, треба до батьків терміново дзвонити!
Сусідка дала Миколці ліки, йому стало легше. Він задрімав, а я почала телефонувати до Артема та Ольги. Однак, вони годину не підіймали слухавку. Я вже сама не на жарт перелякалася – раптом, з ними щось погане трапилося?
Тільки під вечір до мене передзвонив син:
– Ну нарешті, я…
– Мамо, нащо так наярювати? Я був зайнятий!
– Артеме, Миколка отруївся. Сусідка приходила, оглянула. Я вже думала швидку викликати.
– А чого до нас телефонуєш?
– Ну як це чому. То ж…
– Мамо, ти сама не можеш дати ради з дитиною малою? Чого нас через дурниці турбуєш?
Я була шокована такою відповіддю. Ну от мала дитина захворіла, а він так говорить. Добре, що наступного дня Миколці вже стало краще, але все одно дуже був кволим та не виходив на вулицю гуляти. Я приготувала йому легку кашу з сухофруктами, а потім під вечір ще попив бульйон.
Знала, що діти поїхали на 4 дні у Буковель і мали повернутися у п’ятницю ввечері. Однак, цілий день не телефонували, самі не підіймали слухавку. Тільки о 8 годині вечора написали повідомлення “ми до неділі затримаємося”. Як виявилося, до них приїхали куми та діти вирішили продовжити гулянку.
Мене це дуже обурило. Мало того, що дитина хвора, так у них розваги у голові!
У суботу зранку Миколка вже почав сумувати за мамою. Сам просив поговорити з ними по телефону. Думаєте, Ольга підняла слухавку? Ні, 4 рази збивала та потім взагалі відключила телефон.
Ну як так можна? На мене кинули маленьку дитину! Остаточно тріснув терпець та я написала повідомлення Артемові, але чисто, аби залякати. Типу “зараз напишу заяву на вас заяву в службу опіки” чи щось такого. Ну не серйозно, просто, аби врозуміти їх нарешті.
І от в неділю о 6 ранку Артем та Ольга вже стояли на порозі:
– Що, важко з рідним онуком погуляти?
– Сину, ви обіцяли мені тільки 4 дні. У нас погода зіпсувалася, у Миколки нема теплих светриків, а тільки футболочки.
– І що? Ти не могла дати ради з дитиною? Може, це ти винна, що він отруївся?
Я ще ніколи не бачила Артема таким розлюченим. Ольга залетіла, наче та фурія, до спальні, взяла Миколку та забрала у машину. Я навіть не встигла з ним попрощатися.
І через це син не спілкується зі мною вже рік. Навіть принципово не ходить у гості до родичів, якщо мене також запросили. Забороняють спілкуватися з Миколкою, не дають йому слухавку.
Мене це досі болить. Якщо ще старший син приводить онуків щодня, а от за Миколкою я дуже сумую. Навіть плачу вночі.
Деякі подруги дивуються. Типу, то ж чужа дитина, взагалі прийомний хлопчик. А я так плачу.
Однак, для мене Миколка був повноцінним онуком. Я любила його так само, як інших діточок.
Як мені помиритися з сином? Він взагалі не хоче йти на контакт, от ніяк. Щоразу, як я телефоную до нього, аби поговорити – то він одразу починає кричати. Дорікає тим злощасним повідомленням.
Що Ви можете порадити нашій читачці в такій ситуації?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!