Коли мені зателефонували й запропонували доглядати бабу Зіну, я дуже здивувалась. Знала ж у старенької троє дітей і безліч онуків. Невже нікому?
Для мене ж вона – двоюрідна бабуся, себто рідна сестра моєї бабці. Та я нещодавно втратила роботу, і часи важкі, того й погодилась. Тим паче знала, що баба Зіна – цікава людина.
Коли я вперше прийшла до неї – дуже здивувалась. У квартирі дорога техніка, гарні меблі, все не так, як в інших пенсіонерів. Я відразу поцікавилась:
– Це вам діти такі дорогі подарунки зробили?
– Які ще?
– Ну плазменний телевізор, пральна машина та й меблі такі сучасні.
– Які там діти? Все сама. Раніше важко працювала, гроші відкладала. А зараз домовлялась із сусідом Дмитром, він допомагав. До речі, тобі б він сподобався – чесний і добрий, ще й тямущий дуже, і неодружений.
Від цих сватань я зніяковіла. Мені в особистому зовсім не таланило, нещодавно розійшлась з хлопцем, з яким під вінець збиралася. Тож які там нові стосунки.
Баба Зіна була надзвичайно розумною і цікавою людиною, хоча й характер мала не простий. Сварила мене мало не щодня, буркотіла невдоволено увесь час. Та я цим не переймалась, адже розуміла, що вона хвора, ще й 86 років все ж. Тож ми потоваришували. Дивувало, що діти зовсім не провідують її:
– А чому ніколи рідні не приходять?
– Їм лиш гроші потрібні, плювати їм на мене. А я грошей не дам, нехай вчаться заробляти.
Дуже ми потоваришували з бабусею. Вона щедро оплачувала роботу, а я намагалась догодити. Було вкрай прикро, що старенька страждає через діабет, вже й ходити їй було важко. А потім одного дня вона впала в кому і не прокинулась.
Ви не уявляєте цю картину – не встигли ми поховати бабу Зіну, як понабігли її чисельні родичі й почали перевертати хату. Син – телевізор тягне, донька прикраси шукає, такий безлад зчинили. Я не могла на це дивитися, вирішила просто піти. Раптом мене наздогнала онука Зіни Петрівни:
– Ось на цій статуетці записка, що це для вас подарунок, на згадку.
Вона дала мені стару радянську статуетку. Я подякувала і пішла. Було приємно мати бодай якусь річ бабусі.
Вдома я почала її роздивлятись. І раптом бачу, а внизу там схованка, яка закривається своєрідною кришечкою. Відкрила й очам своїм не повірила. Там золото. Три каблучки, сережки й два ланцюжки. І ще одна записка: “Це моя воля. Дякую тобі!”.
Сльози полились з моїх очей. Та раптом у двері постукали. Я відчинила й побачила високого худорлявого чоловіка:
– Зіна Петрівна взяла з мене слово, що запрошу вас на побачення. Це була її воля! Я Дмитро!
Такого вже я не очікувала, та на каву з ним пішла. Ми увесь вечір згадували стареньку. Згодом почали зустрічатись і дякуємо за це бабі Зіні. Вона наче наша хрещена фея. А родичі її, до слова, вже й за квартиру судяться, пересварились усі. Та я в те не лізу.
Як гадаєте, заслуговують такі діти на спадок?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!