Родичі мене не розуміють, бо я не спілкуюсь з єдиною дочкою. Вважають мене егоїсткою.
Валерія у нас із чоловіком єдина дитина. Ми ніколи їй нічого не шкодували, вона мала все, що хотіла. Носила гарні речі, возили її на відпочинок, оплатили навчання, коли вступила.
Так, виховували її строго, щоб нам допомагала по господарству, добре вчилась і не гуляла ночами. За це вона ображалась.
Коли поїхала вчитись, знайшла там хлопця й завагітніла. Ми не стали сварити, а підтримали. Зробили їм весілля, допомогли купити квартиру. З перших днів я няньчила онуку, бо Лєра прагнула вийти на роботу, а не сидіти вдома.
Чоловік сам був на господарстві та швидко зліг і я повернулась, щоб бути біля нього. Він лежав рік часу, а дочка за весь час не знайшла і хвилинки, щоб відвідати батька, який їй дав усе.
Все казала:
– Потім приїду.
Як він її чекав, як хотів побачити, та не дочекався.
Коли я повідомила Валерії, що її тата не стало, вона лише сказала, що приїде на похорон. Я чекала від неї підтримки, бо важко перенесла те, що чоловіка не стало. Не могла спати.
Дочка приїхала відразу на кладовище в день похорону, навіть до хати не зайшла. Мало того, ще й невдоволення виявляла. Мовляв, ми в дитинстві були до неї дуже строгі.
Я тоді побачила, що переді мною не рідна дитина, а чужа мені людина.
З тих пір минуло 2 роки, а ми й досі не бачились та не спілкуємось. Я не можу пробачити такого її ставлення до нас із чоловіком, а донька і не намагається вибачитись. З онукою дочка спілкуватись не дає.
Родичі вважають, що я повинна зробити перший крок до примирення, та я не можу себе змусити і глянути на доньку, не те, щоб заговорити до неї.
Отаку подяку я отримала від своєї єдиної дитини на старості років. Не розумію, чому Валерія так робить.