У 12 років я залишився круглою сиротою – мої батьки розбилися в автокатастрофі. В один день я втратив маму, тата та сподівання на краще майбутнє.
Мої батьки мали хороший бізнес, мережу продуктових магазинів. Ми не жили заможно, але у достатку. Їздили на море, закордон, я навчався у престижній школі. А ще я пам’ятаю, що родичі постійно приїздили до нас у гості. Мамин брат дядько Павло, тітка Рая, двоюрідні сестри та брати. За це я і любив свою родину, що вона у мене така велика.
Але от коли я опинився у дитячому будинку, то всі вони наче зникли. Тоді проводився суд, адже хтось з родичів клопотався про те, аби батьківський бізнес передали саме їм. Типу колись хтось дав їм гроші на ті магазини, капітал і мали частку в продажі. А коли суддя запитувала “хто всиновить дитину покійних”, то всі мовчали.
Ні, мене жаліти зараз не треба. Адже мене не спіткало таке горе, яке ви собі вже уявили. У сиротинці я провів тільки 3 тижні, а потім по мене приїхала Ольга Василівна:
– Ми колись з твоєю мамою товаришували, ще в університеті. Вибач, що не могла пошвидше тебе забрати, були деякі проблеми з документами.
Колись, ще до мого народження, мама з татом допомогли Ользі. Її бабуся хворіла, мала проблеми з серцем. А мої батьки позичили їм гроші на лікування. Не в борг, не під виплати, а просто так.
– От твоя мама мене колись врятувала. Тепер моя черга тобі допомагати.
Пані Ольга виявилася дуже привітною та хорошою жінкою, її чоловік Арсен Петрович часто називав мене “сину”. І ще у мене була молодша сестра Вероніка. Ми з нею одразу потоваришували, я її захищав у дворі та школі від хуліганів.
І ось так минуло 20 років. Зараз я успішний директор будівельної компанії. Маю чудову жінку Олександру та донечку Злату. Про батьків Олю та Арсена не забуваю. Стараюся всіляко віддячити їм за те добро. Купив татові нову машину, мама з сестричкою Веронікою відпочивають на морях. Нещодавно повністю оплатив їм ремонт у квартирі, привіз меблі закордону.
Тільки от тиждень тому у моє життя вирішили повернутися деякі родичі. Чи побачили моє інтерв’ю на телебаченні, прочитали новини чи що – поняття не маю. Першим, хто захотів мене використати, був дядько Павло:
– Ну ти ж знаєш що у країні війна. Мене з роботи поперли, жінка з дітьми зараз в Іспанії.
– А від мене ви що хочете? Про війну я знаю, щодня читаю новини.
– Та цей, можеш мені дати 50 тисяч?
– Для чого? На продукти, на одяг? Я можу вам все це купити і за роботу домовитися.
– Та нащо мені ті продукти? Краще дай гроші, я сам вирішу, куди їх витратити.
Я заблокував номер дядька. Потім до мене зателефонувала тітка Рая. Правда, гроші вже не просила:
– Моя молодша хоче поступати до Львова. Може, вона би в тебе пожила.
– Не знаю. Давайте я краще гляну на орендовані квартири? Або постараюся домовитися вам за гуртожиток.
– Ну слухай, чого моя донька буде жити з чужими людьми, коли має родичів?
От вистачило їм нахабства таке у мене просити. 20 років від них ні листа, ні дзвінка, ні “привіт” не було. Тільки зараз згадали, що ми родичі.
Мама Ольга і батько Арсен нічого про це не знають. І я сподіваюся, що “родичам вистачить клепки ще їм не телефонувати. Інакше я пошлю їх в одне місце, далеко та надовго.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!