Мене звати Вікторія. Я виховувалась у родині без батька. Більше часу моєму вихованню приділяли дідусь і бабуся. Бо мама постійно пропадала на роботі. Вона працювала у пекарні, а у вільний час мила під’їзди. Ще з дитинства я мріяла відчути надійне татове плече, його підтримку і тепло.
Коли я пішла у перший клас, мама захворіла на туберкульоз. Я часто навідувала її в лікарні і болісно спостерігала за тим, як вона гасла на моїх очах.
Коли мами не стало, бабуся й дідусь намагались оточити мене турботою. Але я все одно відчувала, що відрізняюся від інших дітей.
Я все хотіла, щоб тато прийшов на батьківські збори чи відвідав змагання з гімнастики, де я показувала блискучі результати. Коли я запитувала, де мій тато, бабуся лише відверталась і плакала. Я розуміла, що з ним пов’язана якась зрада чи таємниця, але не розпитувала детальніше. Я боялась, що правда розчарує і тато не захоче мене прийняти.
Серйозно я перейнялась пошуками батька уже перед весіллям. Мій коханий Андрій походив із благополучної сім’ї і саме він наштовхнув мене “копати глибше”. Одного разу я знайшла вдома сімейну фотографію своїх батьків. Ззаду був підпис – ім’я і прізвище мого батька. Я спробувала ввести дані в інтернеті. Але результати були нульові. Лише одна сторінка привернула мою увагу. Це було посилання на приватну клініку. На сайті було фото чоловіка, що дуже нагадувало мого батька – Сергія Анатолійовича.
Відколи я дізналась, що мій батько працює психологом у приватній клініці, довго вагалась і не знала, що робити. Тоді пішла на хитрість – записалась до нього на сеанси психотерапії. Ми близько контактували. Я розповідала йому про своє дитинство і намагалась втертись у довіру. Та одного разу прийшла на прийом у руках із тестом.
Я довго готувалась до цього моменту. Купила татові подарунок і замовила у дизайнера авторське запрошення на наше з Андрієм весілля, яке ми розробили спеціально для тата.
– Татку, привіт. Нарешті я тебе знайшла! Боже, я стільки хочу розповісти тобі. До речі, я скоро виходжу заміж, ось запрошення.
Однак, вираз обличчя тата змінився. Коли він усе зрозумів, то просто відмовився зі мною говорити. Він викликав охорону і мене насилу вивели з його кабінету.
Невдовзі я почула, що він звільнився з роботи і переїхав у інше місто.
Днями забігала у клініку і підслухала розмову двох лікарів:
– Та він втік від неї, бо грошей у родини не було.
– Завжди хотів бути при статусі, а тут не склалось.
– Кажуть, його дочка заходила, щось тут винюхує.
– Та він відмовився говорити з нею, просто щез.
– І чи чути щось про Сергія?
Вони побачили мене і замовкли. Тільки я тепер зрозуміла справжню причину.
Я розплакалась і пішла геть.
Більше тата не шукаю, бо йому мене не треба. Я зайнялась підготовкою до свята. Скоро я створю свою сім’ю. Але коли хтось з дітей спитає, де їхній дідусь, не знаю, що буду відповідати.