Чоловік у мене був відверто недолугий. Ніколи не допомагав виховувати дітей, та й грошей толком не заробляв. Я все завжди на собі тягнула. Врешті мені це набридло. Коли діти поїхали на навчання – я покинула милого і вирушила в Італію.
Я мала чітку ціль – заробити на квартири дітям і собі. Тож за кордоном працювала, не шкодуючи свого здоров’я. Я ніколи зайву копійку на себе не витратила. Навіть коли подруги кликали мене в кафе чи кудись поїхати – я відмовлялась.
За два роки такого режиму мені вдалось придбати однокімнатну квартиру синову, ще за два – дочці. Тепер вони могли налагоджувати життя, одружуватись. На душі мені було спокійно.
Собі я вирішила квартири не купувати. Я жінка сільська, не розумію життя в цих шпаківнях. Дихати нічим, на двір не вийдеш, по землі босими ногами не пройдешся. Тож я попросила рієлтора знайти для мене невеличку хатинку на околиці міста. Все уявляла, що колись онуки приїжджатимуть до мене і гратимуться в саду.
Врешті мені вдалося придбати маленьку напіврозвалену хатинку. Її вартість була вдвічі нижча, ніж я б заплатила за квартиру в центрі. Та я найняла робітників, які мали добудувати житло, перетворити цю халупу на невеличкий європейський будиночок.
Ремонт обійшовся мені досить дорого. Та коли я приїхала – нарешті відчула, що я вдома. Відразу взялася висаджувати квіти на клумбах. Скоро дім мав казковий вигляд. Я придбала нові меблі та запросила дітей.
Спочатку мене провідав син.
– Мамо, скільки ти за цей ремонт заплатила?
– Багато, зато сама хатина була досить дешева.
– За ці гроші ти могла нам нормальні квартири купити. В моїй конурі нема де розвернутися.
– Ти завжди можеш її продати, докласти гроші, які сам заробиш, і придбати більшу.
Син образився. А тоді, вочевидь, подзвонив дочці та поскаржився. Бо вже за годину зателефонувала вона.
– Толік розказав, що в тебе там такий панський маєток.
– Та зовсім ні. Всього 70 квадратних метрів. Приїжджай і сама подивись!
– Щось немає бажання.
Відтоді діти мені не дзвонять і навіть не провідують. Ось вам і вся вдячність. Не знаю, як бути, адже старість вже близько. Так не хочеться самій віку доживати. До того ж я так здоров’я надірвала в Італії.
Крім того, сталась ще одна цікава подія. Об’явився мій колишній чоловік. Він стверджує, що я маю йому заплатити. Бо ж я покинула його, він страждав. Яке я маю тепер право гарно жити. Я, звичайно, його вигнала. Та доля колишнього мене не цікавить. Порадьте, як з дітьми домовитися? Бо не матиму спокою, якщо не вдасться помиритися.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!