На долю Гліба Стрижка, юного українського морпіха, випало чимало випробувань.
Юнакові довелося пройти нелегкі бої за Маріуполь, отрмати важкі поранення, перебути полон, дочекатисяо бміну і тепер — витримати тривале лікування.
Глібові всього 25. Він родом з Полтави. Захищаючи Маріуполь, молодик зазнав тяжких травм і опинився у полоні. Сьогодні він відновлюється в Полтавській обласній лікарні.
Зате тепер впевнений, що Україну не перемогти.
Двічі за годину Гліб вижив там, де точно мав померти. Було 10 квітня. Тривав 46-й день війни. Командир відділення старший матрос Гліб Стрижко разом зі своїм підрозділом морської піхоти тримав оборону на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча.
Парадокс ситуації полягав у тому, що путін прийшов денацифікувати Україну, а наші військові давали відсіч його армії з підприємства, яке досі називалося іменем “вождя пролетаріату”, — посміхається мій симпатичний співрозмовник, лежачи на лікарняному ліжку. — Мені треба було спуститися з третього на перший поверх. І як тільки я вийшов на сходовий майданчик, одразу потрапив у приціл дула ворожого танка. Все сталося у долі секунди. Я реально побачив свою смерть і навіть устиг подумати: “Так ось як вона виглядає”. Далі мене засліпив вогонь і я полетів униз. Здавалося, до першого поверху летів години дві. А разом зі мною летіла розбита на куски несуча стіна.
Уламки цегли і бетону завалили молодого командира з головою. Добре, що при ньому була рація.
Від спалаху в мене закипіли очі, тому я не міг їх розкрити і подумав, що втратив зір. Знав, що від таких спалахів на близькій відстані у хлопців відшаровується сітківка або лопаються очі. Але, почувши, що мене викликають по рації, зрозумів, що залишився живим. Давай тоді кричати, щоб побратими орієнтувалися, де я. У мене сильно боліли нижня щелепа й таз, але свідомості я не втрачав. Мене дістали з-під завалу і поклали поряд. А потім один хлопець підійшов і каже: “Давай я тебе перетягну в інше місце”. І зробив це досить вчасно, тому що в те місце потрапила бомба. Двоє наших, які були там, загинули. Побачивши це, мій рятівник сказав: “Тепер ти житимеш! Бо двічі за годину вижив там, де точно мав померти.
Гліба транспортували у госпіталь металургійного комбінату (підприємство до знищення було таким собі містом у місті). Незважаючи на отримані тяжкі травми, він не втратив свідомості. Каже, це завдяки спеціальному військовому вишколу, з якого запам’ятав, що у критичному стані потерпілий має весь час розмовляти.
На жаль, там йому нічим не могли допомогти. І, щоб врятувати життя морпіху, відправили через Червоний Хрест у тимчасово окуповану Сартану, бо на той момент Маріуполь знаходився в оточенні й на українську територію дорога була закрита.
У донецькій лікарні санітарки відмовлялися годувати лежачих, а лікарі просто плескали по плечу й радили триматися”У маленькій Сартані військовому з серйозними травмами теж не могли нічим зарадити. Гліба разом з дванадцятьма пораненими побратимами (найважчими був він та ще один) відвезли спочатку до Новоазовська, а звідти — в Донецьк.
У Новоазовську мене спочатку відмовлялися навіть обстежувати, бо я розмовляю українською. Потім таки повезли на рентген, однак його результатів не повідомили, — продовжує розповідь Гліб Стрижко. — У Донецьку ставлення до українських військових було не кращим. Мене лише плескали по плечу й говорили: “Тримайся, хлопче. У тебе зламаний таз. А окуліста й стоматолога у нас немає”. Знеболювальні препарати, які мені кололи, не допомагали.
Перші три дні Гліб лежав на вузькій кушетці в коридорі. Оскільки в нього був розтрощений таз, його ноги роз’їжджалися і падали на підлогу. Це було дуже боляче. І йому часто доводилося просити ходячих повернути кінцівки на кушетку. Якось мимо проходив лікар, до якого Гліб звернуся з традиційним проханням. На диво, той проявив до нього інтерес і навіть покликав щелепно-лицьового хірурга. Той стабілізував переломлену щелепу.
Певно, персонал не вірив у те, що ми виживемо, тому нас годували абияк. Із-за переламаної щелепи я не міг сам їсти, а санітарки могли годувати мене з ложки, а могли не годувати. Окрім мене був ще один поранений, з простреленими руками, який не міг самостійно їсти. То нам увечері могли дати, наприклад, 7-8 ложок манки з двома кусочками хліба. Щастям було отримати три кусочки. Було, розвезуть їжу, поставлять на тумбочку, а через дві години заберуть цілою. Бо у тієї санітарки, що знаходила була на зміні й мала б нас годувати, загинув син в російсько-українській війні. Багато хто з медперсоналу в окупованому Донецьку в силу відсутності критичного мислення й елементарної культури або й просто малоосвіченості переносить свої особисті образи на поранених українських військових.
На обмін мене з роздробленим тазом окупанти везли у кузові “Урала”.
Так настало 27 квітня. Групу українських військових, що знаходились на лікуванні, в цей день відправили до в’язниці. З 20 осіб лише Гліба Стрижка винесли на ношах. Ноші поставили у проході автобуса. “Ми цього не можемо прийняти”, — спантеличені співробітники пенітенціарного закладу, яким привезли полонених, відмовилися забирати Гліба. Військові, які охороняли виписаних з лікарні бійців, змушені були завантажити немічного морпіха у “швидку” й везти у Таганрог Ростовської області. А вже звідти наступного дня його доставили літаком у Крим. Літак був повністю завантажений нашими солдатами.
Своє завдання вбачаю в тому, щоб зробити максимального розголосу цієї ситуації і витягнути їх звідти. Наші полонені знаходяться по тюрмах і по лікарнях на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей, у Криму, Таганрозі. Я докладатиму максимальних зусиль для їхнього повернення. У полоні всі багато говорять, — ледь посміхається молодий чоловік. — І допитів багато, і журналістів. На одному з відео, відзнятому російськими телевізійниками, яке з’явилося на сєпарському телеграм-каналі, друзі побачили моє “інтерв’ю”, яке стало для них сигналом, що я живий. Адже практично півмісяця ніхто з рідних і близьких не знав, де я і що зі мною (мій телефон залишився десь під завалами в Маріуполі). Побратими відправляли батькам поодинокі смс-ки, що живий. Отож, за те, щоб витягнути мене з полону і щоб я не відправився до в’язниці років на 5-10, підключилось багато людей. Згодом я дізнався, що моя мама була на постійному зв’язку з віцепрем’єр-міністром — міністром з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Іриною Верещук. Так я потрапив до обмінного списку. Хоча про те, що нас везуть на обмін, дізнався від інших, хто був у кузові “Урала”. Разом зі мною туди завантажили ще трьох лежачих і вивезли на територію Запорізької області..
У Запоріжжі Глібу Стрижку одну за одною зробили три операції. У нього діагностували, окрім переломів кісток тазу і щелепи, струс мозку й забій грудної клітини. Він практично втратив зір, у нього сколені зуби.
Але незламність духу ще більша, бо у мені тепер ще більше заліза й титану!
На запитання, що допомогло хлопцеві вистояти, він відповідає так:
Насамперед віра в Бога. Я щиро молився і просив у нього дати мені сили. Бог нічого не посилає людині такого, чого вона не може витерпіти. Я розумів, що коли вижив, то не маю права здатися. Дуже підтримувало дух почуття гумору. Ну, і, звісно, гасло морпіхів “semper fidelis” — вірний завжди…
Один з біблійних постулатів звучить так: “Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх”. І я справді готовий віддати життя за своїх друзів і за Україну. А ті, хто прийшов на нашу землю, щоб відібрати у нас свободу, це не люди, а вороги. Ворогів треба знищувати. Тут усе дуже чітко і прозоро.
Джерело: TELEGRAF
Напишіть нам в коментарях у Facebook!