Багато років тому я стала дружиною Руслана. То було кохання з першого погляду! Великий такий, сильний, в хорошій формі – зразу видно, що справжній чоловік! От я і не встояла. Як тільки заміж покликав – одразу погодилася.
Жили ми чудово, як у моїх мріях. На роботу Руслан мене не пускав. Казав, що гроші на сім’ю заробляти – то чоловіча справа. А я ніколи й не протестувала. Я до того часу вже так на тих роботах втомилася, що рада була просто сидіти дома і готувати коханому обіди.
По суті, я у квартирі Руслана жила на пташиних правах, бо купив він її давним-давно. З мого там – тільки носки, труси та зубна щітка. Але я про те не переймалася: чоловік стабільно підкидав трохи грошей мені на картку, я стабільно витрачала їх на все, що тільки приходило в голову.
А раз вийшла я в магазин, аби прикупити собі та синові взуття на зиму. Стою я, значить, на касі. Чекаю, коли мене розрахують.
– Оплата не пройшла. На картці коштів недостатньо. Може, спробуєте іншу? – запитав мене касир.
– Як недостатньо? Там же ще тисяч 10 повинно бути! – крикнула я.
– Ну, не знаю… Якщо є ще якась картка, то давайте спробуємо її.
Одна картка, друга, десята… А покупка так і не оплатилася. Так соромно мені ще ніколи не було. Взяла я сина й вибігла з магазину, наче ошпарена. І ніяк я не могла зрозуміти: чого це мої картки, на яких завжди було чимало грошей, раптом перестали працювати?
Спочатку я подумала, що то просто чоловік щось знову накрутив. Уже було таке: перевипустив картки, а сказати мені забув. Тоді я почала підозрювати, що то просто в магазині щось не так було з терміналом. І хто зна, скільки б я оце ще так думала-гадала, аби не сюрприз, який чекав мене дома.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Посеред столу стояв пиріг куплений, а під ним – записка.
«Вибачте, я так більше не можу. Маю іншу. Квартиру лишаю синові. Гроші забираю собі».
Оце тобі й на, оце тобі й чоловік! Перевірила дома всі заначки – пусто. На картках – пусто. Усе забрав! Усе до копійки! Спочатку я була дуже зла, а потім просто сіла й почала плакати… Не знала, як його далі жити. У мене ж ні грошей, ні роботи, ні досвіду, аби кудись мене взяли хоч на мінімалку.
Подзвонила матері Руслана. Хотіла виказати їй все, що при її сина думаю. Але не змогла… Тільки завила, як та собака на місяць. Та вона, мабуть, і так усе зрозуміла. Вже хвилин через 20 стояла в мене на порозі.
– Ти чого така заплакана, Марино? А Руслан де? А у квартирі чого так пусто? – посипалися на мене всі на світі питання. А я нічого сказати не могла. Тільки стояла та тикала на ту записку, яку сама найшла недавно. Як тільки Валерія Дмитрівна взяла в руки той клапоть паперу, то аж зблідла! Не знала, що про те все й сказати.
– Значить так, витирай сльози і вставай. Не треба, щоб дитина все те бачила. Зараз ми поїдемо до нас додому. Будемо дзвонити до Руслана, – сказала нарешті свекруха.
– Нащо мені до нього дзвонити? – не могла заспокоїтися я. – Він дав зрозуміти, що то вже кінець! Він не вернеться!
– Та й Бог з ним! Квартиру нехай перепише на тебе, а там хай як хоче. А про гроші не думай навіть! Як в мого сина розуму не хватило про сім’ю дбати, то ми з чоловіком точно вас в біді не кинемо. Ясно тобі?
З того дня минуло вже кілька років. Ми із сином міцно стоїмо на ногах, я маю свій невеличкий бізнес і хороший прибуток. Але це все завдяки свекру і свекрусі. Вони і досі мене підтримують. А от про сина свого і згадувати не хочуть.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!