Розкажу вам про сервіз.
За півроку до повномасштабної ми нарешті переїхали у нашу велику квартиру, в якій ми збиралися вже жити стаціонарно, довго і щасливо. Я носилася з дизайном майже кожного сантиметра і викохала її до дрібниць. Результат був такий, що коли приходили гості, то вони ніколи не хотіли йти додому, а просто сідали перед каміном і ми продовжували насолоджуватись комфортом і моєю власноруч зробленою вишнівкою.
Коли все в квартирі було вже на місцях, а кожен декор знайшов свій куток, я задумалась про вічне – про родинний сервіз і нагальну необхідність його мати. Я їздила в кращі магазини, гортала десятки каталогів і шукала той, який прикипить мені до серця. Інколи кидала картинки подрузі з питанням «Як тобі цей?» На що та відповідала: «Ну, так наче ок. Але я взагалі не розумію, нащо ти заморочуєшся з тим родинним сервізом».
І тоді я вкотре пояснювала їй свою логіку, мовляв, мені нічого красивого не дісталося у спадок, а в кожній родині повинен бути якийсь раритет і сімейна реліквія, яка має передаватись з покоління в покоління і про яку всі повинні знати. Тому для своїх дітей і онуків хочу передати сервіз. Хочу і все! Щоб ми їли з нього на великі родинні свята, і щоб діти потім через сервіз мали відчуття єдності з родиною. На що подруга знову скептично знизувала плечима і не розуміла, як можна мати почуття єдності через якусь матеріальну річ.
Нарешті, я вибрала той сервіз. Ціна навіть для мене була така, що я купувала його частинами: спочатку супнички, потім салатнички, потім великі тарілки, потім…. Ну, зрештою, купила я повний сервіс за три місяці до повномасштабної і навіть на Різдво 2022 року, коли я запросила всю родину до нас, він вже красувався на моєму святковому столі.
Темно-зелений, розписаний пастельними квітами і з випуклим орнаментом на обідках! Коли я накривала стіл, моє серце стискалося і завмирало від того, що всі ці тарілки я називала родинним сервізом і повʼязувала з ним подальші сімейні традиції.
І ось почався лютий 2022 року, а з ним і шалений інформаційний тиск про невідворотність повномасштабної. Як відповідальна людина я зібрала тривожний чемоданчик і…. І коробку з сервізом. Чоловік не знав, що то за коробка аж до 24 лютого, коли ми сідали а машину після ракетних обстрілів нашого міста о 5 ранку. І в той момент, коли ми вже бачили стовпи диму з військового містечка, чоловік терпляче ще раз перепитав, чи готова я на колінах везти сервіз, бо в машині крім нас були і родичі, і ми всі виглядали як оселедці в банці.
І так, я везла той сервіз 9 годин, за які ми проїхали 120 км. Що в мене було в голові, я не памʼятаю. Але саме ота коробка як остання названа сімейна реліквія тримала мене в порядку і давала ухвалювати тверезі раціональні рішення. Бо це не я тримала ту коробку, це та коробка як якась невидима опора тримала мою кукуху, коли всі решта опор рухнули…
Я думаю, що то саме вона була, бо інакше пояснити не можу, чому я за неї трималася як за останню соломину мирного життя.…Далі було багато. Коробка з сервізом в Україні, чоловік в армії, ми з малим за кордоном…
Коли потім зустрілися всі разом через 1,5 роки, то найперше я накрила на стіл той сервіз.
Тепер то вже не названа, а справжня сімейна реліквія. Сервіз тепер має свою історію, яка переплітається з нашою.
А які у вас сімейні реліквії?
Автор Людмила Євсєєнко .