Батьки Ірини дуже і дуже багаті люди. Теща, Галина Вікторівна, має свій салон краси. А тато, Олег Степанович, здає в оренди автобуси на рейси по Україні та закордоном. Окрім цього, вони ще мають дві квартири, які колись купили в нульову циклі, а зараз дають в оренду.
Хоча Іра думала, що вони після весілля віддадуть їй ключі від житла. Мовляв, отакий буде подарунок, живіть, любі молодята. Тим паче, жінка тоді була вагітна на 2 місяці і ми терміново грали весілля.
Я вже навіть сам запитував у тестя дозволу.
– Ну слухай, розуму зробити дитину було, а самому квартиру купити – ні?
Пан Олег так говорив, наше купити нерухомість – то як піти в магазин по хліб, легко та просто. Однак, я ріс без батька, моя мама працює продавцем на ринку м’яса. Вона сама ледь кінці з кінцями зводить. Їй навіть у банку ніхто кредит не видасть на такий мізерний дохід.
Я сам кручуся, як можу. Роблю ремонти у новобудовах, ввечері ще йду на вахту, чергувати зміну. А Іра сидить вдома у декретній відпустці, няньчиться з малим Сергійком.
Батьки Ірини наче від родини відбилися, чесно. Хоча живемо в одному місті, але вони до онука рідко приходять. Хіба так вийдуть до Іри, поки вона гуляє на майданчику з коляскою, поговорять 10 хвилин і їдуть по справах. На хрестини дали тільки 500 гривень і все.
Місяць тому власниця квартири, пані Стефа, попросила нас переїхати. Адже те житло, яке ми орендували, вона хотіла віддати своїм дітям. Ірина коли це почула, то аж заплакала. Не через те, що нас виганяють. Просто їй стало настільки боляче. От хтось про своїх дітей піклується, як пані Стефа.
А її батьки не хотіли нас навіть на тиждень пустити:
– Ой, ви спершу на пару днів, потім на пару місяців, а далі вже на пару років. Ні, ні, шукайте житло самі, без нас.
Добре, що наш кум знайшов житло. Це однокімнатна квартира, але коштує 5 тисяч з комунальними. Тому хоча б якось крутимося.
Я б міг поїхати закордон на заробітки, якби не війна.
Однак, мені з Іриною дуже прикро за поведінку її батьків. Адже колись її мама і тато стануть старими та немічними, що не матимуть змоги навіть склянку води взяти. А раптом ще бізнес втратять? Ну от ніхто не знає, що чого чекає завтра.
Чому вони не хочуть нам допомогти? Ми ж не чужі люди і не просимо щось нереальне. У нас, тим паче, маленька дитина, їх онук!
От невже їм гроші дорожчі за родину? Вони не думають, що на старості років нічого від нас не отримують в знак помсти?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!