– Сашко, а ти в чудеса віриш?
– Ні. Не буває чудес, Маріє.
– Даремно ти так. Я ось вірю. Хочеш, і за тебе вірити буду?
– Ну, вір, раз тобі так хочеться. Тільки все одно, дурості все це.
– Семенов, Кравченко! А ну базікати перестали! Контрольна сама себе не напише!
– Перестали, Марія Сергіївна, перестали. Ось тільки в чудеса я все одно вірити буду!
20 років потому…
Молода дівчина в зеленому, розфарбованому строкатими птахами пальто, задумливо дивилася на ветеринарного лікаря. Щось невловимо знайоме було в рисах його обличчя. Щось давнє, з дитинства.
– Саша?
Лікар підняв очі від металевого столу, на якому без руху лежав великий смугастий кіт і посміхнувся, – Впізнала-таки?
– Саша!
– Так я це, я. Не кричи, пацієнта налякаєш.
– Ой, Сашка! – Марія все ніяк не могла взяти себе в руки. Радість від зустрічі з однокласником, з яким дев’ять років просиділи за однією партою, шаленими бульбашками бігла по венах, – Як же я рада тебе бачити, Саша! Куди ж ти пропав?
– Довга історія, Маріє. Не треба тобі цього знати. Давай краще до знахідки твоєї повернемося. Коли, кажеш, ти його знайшла?
– Так ось зараз і знайшла. Виповз з кущів і прям під ноги мені. Я і не зрозуміла нічого спочатку, поки не придивилася. А вже як розгледіла …
Марія схлипнула і з надією подивилася на лікаря, який оглядав кота.
– Сашо, ну невже нічого зробити не можна? Ну, може, є хоч один шанс? Навіть найменший?
– Маленький говориш? Малесенький є, звичайно. Чудо називається. Віриш ти ще в чудеса?
– Вірю!
– Ну, раз віриш …
Саша загорнув в пелюшку смугастого кота і, віддавши м’який рулончик дівчині, почав розписувати всі необхідні для підібраного Машею спинальника процедури. Закінчивши виводити рівні ряди рядків на казенному бланку, він поставив печатку і, простягнувши листок, сумно посміхнувся.
– На ось, тримай. Тільки знаєш, Маріє, не буває чудес на світі. Не буває.
Скрип великих металевих коліс інвалідного крісла, який Маша через процедурний стіл відразу і не розгледіла, іржавою пилкою різонув по нервах.
– Саша? Ти …
– Теж спинальник, Маріє.
Хлопець різко розгорнув великі колеса і, не сказавши більше ні слова, зник за перегородкою в дальній частині кабінету.
«Спинальник … спинальник … спинальник…» Як зачарована повторювала Маша. «Не буває чудес! Спинальник, Марія … ».
– Я тобі покажу, не буває! Я тобі …, – здивовані перехожі кинулися в сторону від дівчини, яка різко зупинилася посеред дороги, в чиїх руках жалібно нявчав загорнутий в пелюшку смугастий кіт.
– Я … Бувають чудеса, Сашка! Я вам обом доведу! – Марія чмокнула в холодний ніс очманілого кота і вже впевненим кроком попрямувала в бік будинку. У тому, що Саші, на відміну від паралізованого найди, жалість її не потрібна, дівчина не сумнівалася. А вже в тому, що допомогу її він навідріз прийняти відмовиться, впевнена була.
Та тільки перша любов вона така. Її хіба хтось зупинить? Ось і Машу зупинити виявилося нікому. Рівно тиждень їй потрібен був на те, щоб фортеця, на ім’я Саша впала.
Вона і роботу його штурмом брала, і телефон до червоного розпалила, і все, між іншим, під слушним смугастим приводом. То у неї масаж лап прописаний не виходить, то крапельниці повз кота капають. Одним словом, все у рятівниці не так, і без допомоги фахівця їй абсолютно точно не обійтися.
Саша вже і лаяв її, і по-хорошому умовляв, та тільки безглуздо все. Тому, через тиждень, він лише зітхнув пару раз важко і здався на милість переможниці. А Марії того і треба.
І полетіли дні.
Перший, другий, десятий. Марія, як справжня медсестра, масаж котячий робити навчилася. Повзунок смугастий після її процедур навіть лапами байдужими смикати став. Накричить на Машу на мові своїй котячій, висловить все, а потім і смикає. Саша тільки дивується – бути, каже, такого не може. А Марія дивиться лукаво і справу свою продовжує.
Одне тільки дівчину засмучувало. Засмучувало та по серцю як ножем різало – до своїх ніг Саша її не підпускав. Вона вже й так до нього, і сяк. І фахівців покликати, і книжки які розумні, і гімнастика. А він тільки дивиться насуплено і все повторює: не буває чудес, Марія. А раз не буває, то і пробувати не варто.
Змирися.
Ось і ревіла Марія ночами в подушку. Тихо ревіла, гірко. Так, що Повзунок її смугастий, після денних процедур на дівчину ображений, до ліжка підповзав та в очі її заплакані уважно заглядав. День заглядав, два … А на третій підтягнувся під схлипи дівчини на передніх лапах на ліжко, підповз до самого обличчя і так очима звернув, що Марія не те, що ревіти, дихати злякалася.
А потім і зовсім небачене трапилося.
Переповз Повзунок на ноги Саші, який спав, заторохтів як трактор дизельний і почав крізь ковдру кігті випускати. Довго м’яв ноги бездушні. За вікном вже світанок зайнявся, а смугастий кіт все не заспокоюється. І лише з дзвоном будильника, коли Саша очі відкрив і на Марію, яка на нього дивилася, глянув запитально, Повзунок вгамувався. Зліз з ліжка швиденько, лапи задні під себе підтягнув і заснув прямо посередині пухнастого килима.
І потягнулися місяці.
Днями Марія кота лікувала, та смаколиками його, найду улюбленого, балувала, а ночами Повзунок по ногах Сашка топтався. Поки одного разу, в звичайний день, не відбулася одна дуже дивна подія.
Марія тоді вікна мити запланувала. Ось і відчинила стулки на всю широчінь. Саша таз з водою на стіл біля вікна поставив, та спохватився, що води холодної налив.
Чисто холодною відмиєш? Тому і пішла Маша з ковшем у ванну. А вже як з ванної вийшла, так і завмерла від жаху, всю воду на підлогу розплескавши.
Паралізований на задні лапи Повзунок на підвіконня по шторах заліз. Та й сидів так дивно, на лапах задніх сидів. Сантиметри два від прірви десятого поверху вниз, не більше. Саша до нього руки тягнув, та ось дотягнутися через стіл, не піднявшись з крісла інвалідного, не виходило. Марії і поготів з іншого кінця кімнати вчасно не добігти.
А Повзунок немов спеціально морду смугасту до краю тягнув. Тягне і на Сашу очиськами виблискує: «Дивись, мовляв, господар, упаду зараз. Якщо нічого не зробиш … »
Саша вже і кликав ласкаво, а кіт ніби дражниться. Вуса розчепірив, шерсть здибив і як метнеться в сторону отвору …
У Марії серце прихопило. Очі самі зажмурилися, а в грудях такий крик застряг, що грудну клітку проломить. Дівчина сповзла на підлогу, руками стіну намацавши, і заплакала в голос.
– Марійка! Марія! Рідна моя!
Сашків голос через горе Марії, як через туман, не з першого разу продерся. А коли продерся, коли докликатись до свідомості …
– Саша? Саша!
Маша дивилася то на перекинуте інвалідне крісло, то на хлопця, який невпевнено стоїть на ногах, до чиїх грудей був притиснутий досить буркітливий смугастий кіт. Те на цього самого кота, якого вже поховати встигла, і який мружив зелені очиська і на Марію у відповідь задоволено поглядав. І, подумати тільки, повзав по руках Сашка задніми, ще вчора, здавалося, паралізованими лапами.
Дівчина невпевнено піднялася. Зробила крок у напрямку до застиглої біля вікна парочки, а потім раптом зупинилася. Розсміялася. Щасливо так розсміялася, дзвінко. До гикавки. Сіпнулася вперед, підбігла до очманілого не менше за неї самого Сашка, обняла разом з притиснутим до грудей смугастим провокатором, в щоку обох чмокнула:
– Сашо, – прошепотіла, – А ти …?
– Вірю, Марія. І в тебе, уперта моя, вірю. Диво ти моє!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!