З Віталіною ми у шлюбі вже майже 15 років, виховуємо двох синів. Дуже люблю свою сім’ю, однак якось ми посварились, я собі випив, а далі все як в тумані. В барі якась дівка причепилась до мене, а я не контролюючи себе піддався спокусі та зрадив Віталіну. Наступного дня почувався жахливо, не знав, як про це сказати дружині. Так і не наважився, бо сподівався, що про це ніхто не дізнається.
Але потім сталося жахливе — незнайомка завагітніла від мене. А потім повідомила, що народила дівчинку. Тоді я зрозумів, що все-таки варто зізнатися дружині.
– Віталіно, мені треба тобі дещо сказати. Сядь, будь ласка, — говорив я.
– Не лякай мене, щось трапилось?
– Так. Нещодавно у мене народилась донька від іншої жінки. Пробач і прошу вислухай мене. Я справді люблю тебе й не хотів, щоб все так сталось…
– Що? – і потекли у Віталіни сльози по щоках.
– Люба, не плач. Я постараюсь виправити цю ситуацію. Буду сплачувати аліменти, але від тебе я не хочу йти.
Тоді я ще довго намагався знову завоювати довіру коханої, й згодом ми помирились. Пройшло декілька років, як раптом телефонує мені Уляна. Те, що вона сказала, мене приголомшило.
– Я виходжу заміж, хочу повноцінну сім’ю, тому забирай свою дитину або я віддам її в дитбудинок.
– Але ж як ти можеш так вчинити? Ти ж її мама!
– І що? А ти батько, тому забирай!
Я не знав, що мені робити… Думка про те, що донька буде виховуватись чужими людьми у дитбудинку мене лякала. Однак боявся, що дружина не погодиться її прийняти.
– Дорога, вона телефонувала мені та сказала, що хоче дитину в сиротинець віддати. Дівчинка не потрібна їй, бо та хоче влаштувати своє особисте життя. Що мені робити? — схвильовано запитав я.
– Ну що робити? Забирати доньку до себе, ти ж її батько! — впевнено відповіла Віталіна.
– Справді? Ти не проти, якщо вона буде з нами?
– Ні, тим більше ми завжди мріяли про доньку.
– Ти в мене найкраща дружина! — радісно вигукнув я.
Тоді ми забрали Веронічку до себе й намагались дати дитині усе, що потрібно. З того часу пройшло 6 років, дівчинка стала нам дуже рідною, і тепер ми не уявляємо свою сім’ю без неї. Ніяких випадковостей в житті не буває! Навіть те, що Вероніка зараз з нами — це також не випадковість! А як вважаєте ви?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!