Ніколи не потрібно робити поспішних висновків.
Оксана нічим не відрізнялася від інших дівчат. Виросла у звичайній сільській сім’ї. Батьки, звичайно, не бідували, але і з шиком не жили, як більшість людей в Україні. Сім’я жила спокійно, без зайвих сварок та галасу.
— Не знаємо, в кого Оксана могла така вдатися? — усміхалися сусіди, адже середуща донька й хвилини на місці постояти не могла. Була дуже прудка та енергійна.
— Натерпляться вони ще з нею, — говорили вже із сумом, коли Оксана стала підлітком.
Дівчина не вчилася, а до школи ходила через силу. Цікавили їй лише танці в клубі та хлопці. «Їду до Рівного, у ПТУ на швачку вступатиму», — поставила перед фактом батьків, отримавши атестат.
Мати, Галина, спершу зраділа, що донька вирішила далі вчитися, але потім страх охопив її.
— Боже, бережи її, не дай оступитися у житті, — шепотіла мати, проводжаючи доньку. — Вона ще мала, не дай дурного зробити…
— Галю, та вистачить вже стільки плакати. Себе в молодості згадай. Ніхто в такому віці клепки не має… — заспокоював чоловік.
Оксана вступила до профтехучилища. Мати кожних вихідних готувала доньці харчі та давала з собою трохи грошей. Та й донька ніби розумніша стала. Спокійна… Аж тут, мов грім серед ясного неба…
— Галько! Ти чула, що твоя доця втнула? — влетіла до хати сусідка Марина. — Судять її…
В Галини земля з-під ніг пішла. Не могла зрозуміти, що трапилося, аж раптом потемніло в очах. Проснулася на ліжку вдома. Кругом бігала медсестра та перелякані діти. Все село говорило за Оксану, ніби то на крадіжці попалася. Казали, за чужий вчинок постраждала, але дали Оксані два роки тюрми. Коли вийшла, повернулася в село.
Оксана з дому майже не виходила. Повсюди були погляди осуду ві односельців, усі шептали за спиною. Матір же не впізнавала власної доньки: спокійна стала, усю хатню роботу робить, подекуди ходить та й плаче.
— Доню, не плач… — поклала мати долоню на рідну голівоньку. — Все минеться.
— Мамо! Мамо… Якби ж ви знали… Як мені соромно за все, як я шкодую, але вже пізно… — промовляла зі сльозами на очах дівчина.
Галина заспокоювала її, підтримувала, та й батько і всі рідні співчували. Село з часом стихло і сама Оксана оговталася. Стала частіше на вулицю виходити.
— Яка ж гарна дівчина! Подивись… — кивнув Андрій у бік Оксани, котра вибігла з хлібиною в руках із сільського магазину.
— Ти шо здурів… Це ж зечка, Оксана! — відповів товариш.
Оксана, почула ці слова. Зачепили вони серце молодої дівчини, з такою понівеченою долею. Андрію ж байдуже було, старався завжди їй на очі попасти. Потім вже і стали зустрічатися. Оксана вже не плакала, а мрійливо усміхалася і лічила години, коли бачила свого коханого Андрійка, і хвилини до наступної зустрічі.
— Ти що твориш?! — кричала Андрієва мати, коли дізналася, з ким зустрічається син. — Я не пущу в хату цю злодійку!
Село загуло, як рій. «Показний парубок, гарний, а кого хоче брати за дружину… Що ж це діється? Та Ганька нізащо не пустить на поріг таку невістку», — перешіптувалися баби.
Ганна, мати Андрія, що вже тільки не пробувала, щоб розлучити закоханих. Оксана вже сама сумнівалася, чи достойна вона такого парубка. Син же сварився з матір’ю кожний день. Після чергового скандалу заявив:
— Якщо ви не погодитеся, ми поїдемо звідси.
Зрештою Ганна здалася: «Добре. Одружуйся. Але потім не нарікай на свою долю…»
Минуло п’ять років…
— І як тобі, Ганно, з невісткою живеться? Багато натерпілася? — запитала давня знайома Тамара.
— Ти що, Тамаро? Та я найщасливіша мати у світі! Мені тепер так соромно, що я ображала цю дитину. Дівчина дуже хороша, все помагає, все робить в хаті, ще й двох онуків мені народила.
Для односельців це була повчальна історія.
Ви знаєте схожі випадки?
