– Сестро, посидь, будь ласка, з Лесею! – знову наполягає Олена.
А я не знаю, що й казати. Бо пам’ятаю, чим закінчуються ті всі історії.
Я у шлюбі вже 6 років. Ми з Петром важко працювали, аби виплатити кредит за квартиру, яку придбали одразу після весілля. У нас двоє маленьких дітей і я зараз в декреті. З сестрою спілкувалась рідко, але відколи її Максим пішов із сім’ї, Олена почала шукати роботу і просить мене посидіти з її Лесею.
Ви би знали, що то за дитина. Її неможливо ні нагодувати, ні заспокоїти. Іграшки для неї нецікаві, ігри нудні. Вона вічно скаче по дивані, пообривала мені всі ручки від шаф… З нею ні їсти не зготуєш, ні хати не прибереш. Та найгірше те, що мої слухняні хлопчики – Ігорко та Віталік, уже помалу беруть з неї приклад.
Олена постійно, коли забирає дитину, ставить мені якісь претензії:
– Сестро, чому в Лесі всі руки розмальовані? Та ще й обличчя?
– А чому в мене стіни розмальовані, ти не хочеш спитати?
– Чого вона така розпатлана?
– Я вже третій день не маю, як голову помити. Ходжу, як той безхатько. Все через твою донечку.
Кілька днів – і дитина знов у мене. Та остання ситуація просто вивела мене з себе.
Днями Леся принесла з двору брудні камінці. А коли я почала їй казати, щоб викинула до смітника, вона стала жбурляти їх у мене. Один камінець попав в дзеркало і те розбилось. На підлозі – ціла купа уламків. А Леся бігає довкола і сміється. Добре, що прийшла Олена, бо моєму терпінню прийшов кінець:
– Тепер ти бачиш, що я не брешу. Твоя Леся кидала в мене камінням і розбила дзеркало!
– Це ж дитина.
– Ні, це не дитячі пустощі. Вибач, але найми собі няньку, бо я не можу панькатись з твоєю дитиною У мене двоє своїх. І вона мене геть не слухає.
Олена розвернулась і пішла. Я бачила, що вона розлючена. Але й моїх сил не вистачило.