Я виявилась непотрібною власній доньці, яку доглядала сама.
Мого чоловіка рано не стало і я виховувала доньку. Працювала позмінно в психіатричній лікарні, звідки й пішла на пенсію в 50.
Весь цей час я доглядала та виховувала доньку Аню. Вона була складною дитиною. Могла втекти з дому чи вкрасти щось з квартири мені на зло. Потім Аня завагітніла у 17. Я її підтримала, вона народила дитину та вийшла заміж.
Через два роки після цього я зустріла Олега. Він був удівцем, мав двох дорослих дітей. Ми почали зустрічатись, багато часу проводили разом. Наче молоді – то в кіно, то в кафе.
В Олега був свій бізнес. Мільйони він не заробляв, але мав гарний стабільний дохід. З часом запропонував переїхати до нього. Я погодилась і залишила свою трикімнатну квартиру дочці з сім’єю.
В Олега був свій великий котедж, де ми й жили. Діти його прийняли цю новину в штики.
– Ти кого сюди привів? Чого нас не запитав? – Накинулась донька Аліса.
Син Олега теж не відставав, він за кожної нагоди намагався мене образити та принизити.
– Що думаєш, Бога за бороду зловила? Багатого старого відхопила? Тут тобі життя не буде. Все, що він має – наше, можеш ні на що не сподіватись – говорив Сергій.
Олег все дав своїм дітям, кожен мав по квартирі й машині та й фінансово він їм допомагав. Розумію, що вони боялись втратити це, але я й не прагнула у них відібрати батька.
Ми прожили разом 3 роки. Олег зробив мені пропозицію, але розписатись ми не встигли, бо його розбив інсульт. Весь догляд впав на мене. Я чудово розуміла, що нічого не отримаю як його не стане, бо ми одне одному за документами ніхто. Та покинути Олега у такому стані я не могла.
Абсолютно все було на мені – приготувати й погодувати, переодягнути, прибрати, перевернути, помити. Його діти й не згадували про тата, який їм дав все. Лише іноді приходили та й то для того, щоб дошкулити мені.
За два роки Олега не стало. Коли я після похорону повернулась до котеджу, то побачила свою валізу на порозі, в якій були лише деякі речі. Те, що мені дарував Олег – його діти забрали. Замки були змінені.
Я повернулась у свою квартиру до дочки, але й там мені не зраділи. Зять скоса зиркав, Аня теж особливої радості моїй появі не виявляла. Так я прожила ще два місяці, а потім Аня каже:
– Їдь-но ти до тітки Олени, в село. Там і тобі краще буде, і нам. Для чого будеш заважати молодій сім’ї?
Я так і зробила. Олена, моя старша сестра, живе сама, дітей та чоловіка ніколи не мала.
Так ми й досі з нею живемо вдвох. Донька й не згадує про мене. На серці важко й образливо, але милувати Аню прийняти мене не можу.
Хіба я варта цього?