Про власне житло ми з дружиною мріяли більше, ніж про будь-що в цілому світі. Тулитись по чужих квартирах з маленькою дитиною – таке собі задоволення, якщо чесно. Та й війна на вулиці, ніхто не знає, як завтра те життя поверне.
Словом, порадились ми з дружиною, та й вирішили трохи ремені позатягувати, аби хоч на перший внесок назбирати.
Катя моя – золота жінка. Вона не стала викабелюватись, що я мало заробляю чи щось типу того, а повністю мене підтримала. Від манікюрів, походів у салони, ресторани та магазини легко забула на два роки.
Я теж не відставав: ходив у кросівках, які на чесному слові тримались, на роботу щодня із собою брав макарони із сосискою, про улюблені смаколики й думати забув! Гроші тепер у нас ішли тільки на депозит і донечку.
А нещодавно мені прийшла повістка… Я знав, що таке рано чи пізно це станеться. Але якось сподівався, що довше це мене оминатиме.
Стало ясно, що на квартиру ми вже ніяк не назбираємо, тому довелося трохи залізти в борги: у брата свого я кілька тисяч позичив, кум підсобив. Родичі ж удавали, що нічого про наші проблеми фінансові не знають. Ну і куди ж без іпотеки!
Тут ми вже й зовсім зуби на полицю склали… Але квартиру все ж придбали.
Я вам чесно кажу – то один із найщасливіших днів мого життя! Краще я почувався тільки коли донечка народилась.
Обжитись ми нормально там і не встигли – почали одразу готувати мене до війни. Ніколи б не подумав, що це таке дороге «задоволення». Останні копійки вигребли, аби мене не з голою спиною туди відправляти.
Нам і без того складно було, як тут про нас згадала рідня наша.
– Катерино, ну ти зовсім совість втратила! Нам тут сорока на хвості принесла, що ви із Сергієм собі шикарну двушку в центрі купили. А мені й словом про це не обмовились! – пищала в телефон сестра моєї дружини.
– Та ні, ми вам казали, коли грошей просили позичити. То ти, мабуть, забула, – відповіла їй Катя.
– Ой, та чого ти починаєш! Кажи краще, коли новосілля справляти збираєтесь? Ми ж приїдемо!
– У нас не буде новосілля. Сергія мобілізували, мені кредит щомісяця платити треба, борги віддавати. Ще гостей нам не вистачало тут для повного щастя. Немає і копійки й зайвої.
– Ясно все з вами! Як обзавелись житлом то вже й носа дерти почали! Так і скажи, що вас просто жаба давить проставитись нормально!
– Знаєш, Аліно, а не пішла б ти далеко та на довго? Теж мені, спеціалістка знайшлася. Видно їй, що і кого давить! Ми в такі борги залізли, що тобі й не снилось, аби свої чотири стіни мати. А ти тепер виказуєш, що я носа деру? Та нехай би й ти так дерла, як на те пішло! – не витримала вже моя Катруся.
Наговорила вона тоді всім родичам такого, що аж вуха в’януть, як послухати. Але я думаю, що вона зробила правильно! Бо що ж це за родичі такі: є тільки тоді, коли треба на п’янки та гулянки ходити? А як біда – то про них і не чути нічого…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Що робити з такими родичами? Вибачатись чи хай вже буде так?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!