Останнім часом я зовсім не розумію, про що думає моя мама!
На початку війни вона була вдома, в Херсонській області. Зв’язок з нею чогось зник одразу, а як вона передзвонила – була вже в окупації. Скільки грошей пішло, аби її звідти вивезти – і згадувати не хочу. Але тоді всім на суми було байдуже, хотілось тільки знати, що мама жива і здорова.
Коли стало ясно, що це все через два-три тижні не закінчиться, ми почали її вмовляти за кордон поїхати. У неї таки й серце слабке, і переживає вона за все дуже. Та і ми сиділи під Києвом, чекали, що ось-ось і до нас велика війна добереться…
На тому і зійшлись. Поїхала мама в Німеччину, там її вже подруга дитинства чекала.
Спочатку вона впиралась, звісно. Казала, що там погано. Але вже через місяць почала хвалитись, як вона там обжилась і як їй усе подобається. Що б ви розуміли, вона там навіть роботу знайшла непогану! А все тому, що німецькою добре шпрехає.
Ми за неї раділи, але дуже чекали, коли все це нарешті закінчиться і стане на свої місця. 
А кілька місяців тому в мій будинок потрапили уламки від ракети… Добре, звісно, що її збили. Але ж якої воно шкоди наробило! Тільки стіни й лишились стояти.
– Мамо, ти тільки не лякайся… Горе в нас сталось. Уламки весь дах потрощили, огорожа лежить, вікон немає… Добре, що хоч ми живі! У Людки тієї ночі лишилися, – подзвонила я до мами, аби новина поділитися.
– Ого, страшне! Бачила по новинах щось таке. Ну, живі то й добре. А хату нову собі зробите, – відповіла мама так, наче дім побудувати – все одно, що в туалет сходити…
– Мамо, ти взагалі чуєш, що я тобі кажу?! – не витримала вже я. – Нам жити немає де! Усе, що ми за ці роки нажили – згоріло! Ми не знаємо взагалі, як далі бути. Усі збереження втратили. Перекинь нам хоч пару сотень, у тебе ж і виплати, і робота. Воно тобі по фінансах не вдарить.
Я ж думала, мама згадає, що я її дитина, що я її з окупації на останні гроші витягувала, що війна у нас в самому розпалі. Та де там!
– Ага, розбіглася, – відповіла мама на моє прохання. Ти хоч знаєш, як тут жити дорого? І взагалі, не треба до мене в кишені заглядати. Треба було теж виїхати, заробили б собі. А так – крутіться самі. Я ж не нию, що теж без дому лишилась!
І все. Мама поклала слухавку… Звісно, сусіди та знайомі скинулись трохи грошима, аби вікна поставити та дах нам перекрити, ще ми від держави допомогу чекаємо.. Але ж хіба мама по-людськи зробила? Невже вона так осіла в тій Німеччині, що геть забула про наші проблеми?
Вірити в це не хочеться, але і далі спілкуватись я з нею не можу. Знайомі питають, як там мама, а я мовчу… Та й чи варто з нею взагалі далі зв’язок підтримувати?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
І чому ж людям не болить чуже горе?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!