Скільки себе пам’ятаю, бабуся маму мою називала зозулею. І тільки в дорослому віці до мене дійшло, що вона мала на увазі.
Батьків своїх я ніколи в житті не бачив. Бабуся розповідала, що була в них велика, але неправильна любов. Замість того, щоб на уроках сидіти та освіту отримувати, мама бігала до батька додому. Якось так я і народився…
А кому дитина в 16 років треба? Та, мабуть, нікому. От і мати моя: погралась в дочки-матері та й вирішила, що з неї досить. З коханням своїм розбіглась, мене лишила на бабцю, а сама поїхала в інше місто щастя шукати.
Мені завжди її не вистачало. Звісно, бабуся в мене – золота людина. Але ж однак воно не те… Засинав я щовечора з думками, що ось прокинусь зранку, а мама вже вдома.
Але роки йшли, ніхто повертатись до мене не збирався. Якось я вже й звикся з думкою, що нормальна сім’я мені не світить…
Зараз мені 37. Бабуся покинула цей світ 10 років тому, зовсім трохи не дожила до першої внучки.
Дружину і донечок я люблю понад усе на світі. На роботу теж не жаліюсь, заробляю пристойно. Квартиру власну маю, збираюсь скоро відкрити якусь свою справу.
І, здавалося б, нарешті все добре, нарешті й до мене доля правильним боком повернулась… А все одно десь глибоко в душі я хотів до мами.
Як-то кажуть, мріяти треба обережно. І тепер я знаю, що це правда.
Ми всі якраз збирались вечеряти, як хтось постукав у двері. У гості ми нікого не чекали, тому відкривати пішов я.
– Здоров був, синок! Що ти на мене вилупився? Це ж я, мама твоя. Не признав? Еге, всі ви з жиру біситесь та від рідні носа вернете! – кричала на мене якась нетвереза жінка.
– Ви чого сюди прийшли? Я зараз поліцію викличу! – сказав я тихо, але впевнено.
– Давай, посади рідну матір! Я ж тебе народила, життя нормальне дала! І от моя вдячність? Ой, ясно все з тобою… Раз не хочеш родичатись, то грошей мені дай. Хворію, похмелитись треба. Та і дітям помогти… У мене ж не тільки ти, ще троє є. Та ще й всі дівки!
– Ще раз сказав – до побачення. У мене немає матері. Померла давним-давно.
Я зайшов у квартиру і намагався прийти до тями. Невже ота жінка, від якої тхне алкоголем і сміттям – моя мати? Невже це її я чекав усе своє життя? Невже вона мене колись народила?
– Татку, а хто то приходив? – запитала мене донечка, яка вже закінчила з вечерею.
– То зозулька прилітала, донечко, – відповів я і взяв малечу на руки.
Мабуть, іноді дійсно краще не ворушити старе… І все стається так, як і має статись. Але совість мене і досі мучить: може, треба було дати їй хоч трохи грошей?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Чи треба було дати матері грошей?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!