– Що це так смердить? – почала викрикувати Зоя, переступивши поріг квартири. – Ти подивися на нього! Сів і пальцем не поворушить! Йди вікна повідкривай!
Зоя кричала так, що, мабуть, її чули на першому поверсі. Та так було не завжди. Щойно до їхньої квартири переїхала свекруха, Зоя стала сама не своя. Головне, що Ірині Василівні в обличчя і зайвого слова не скаже, а коли її немає, то хоч стій, хоч падай, хоч ховайся!
От нещодавно жалілася, як її нудить, ходила квартирою і “молилася” на всі біди життя, ніби натякаючи. Хоча з того часу крім свекрухи більше ніхто не готує, а нерви не зі сталі, поки назбиралося за весь час, то чаша вже переповнена.
А Ірина Василівна людина дуже проста і добра. У молоді роки вийшла заміж за міського красеня бізнесмена. Прожила з ним щасливі 20 років, сина виховали, овдовіла. А п’ять років тому вона вдруге закохалася і переїхала до коханого в маленьку хатину за містом.
Жили вони душа в душу до одного “прекрасного” моменту.
– Слухай! Ти не ображайся, але я хочу доживати роки біля дочки! Ми з тобою не були одружені, тому нам ділити нічого! Але при всій повазі і любові до тебе мушу подякувати за час проведений разом! Зрозумів і вибач! – заявив Семенович, а Ірині більше натяків не треба було, тихо зібрала свої речі і подалася назад у свою квартиру, поки там син з невісткою і дітьми облаштувались.
Павло радів своїй матері. Бо ще з дитинства вони були дуже близькими людьми, розуміли один одного майже без слів. Сядуть собі, заварять чаю і отак душевно проводять час.
А дружина? Зоя ще та фурія. Їй одразу це не сподобалась і вона всіма можливими способами це показувала, хоч і вдавала з себе хорошеньку. Все їй було не так. вивертало її, як ту зміюку. Мало того почала прискіпуватися до чоловіка по всіх дрібницях.
– Боже, ти напевно знущаєшся? Хіба не можна помити після себе ту ложку? – кричала знову Зоя на чоловіка. – Вчора виделка, позавчора ніж. Ти точно випробовуєш моє терпіння!
Послухав він оце все, пошкрябав чуба, а потім впевнено пішов до спальні і дістав велику валізу.
– Що це ти задумав? – нічого не розуміючи, спитала Зоя.
– Нам пора! Більше не можу жити в такому режимі.
– Що? Куди пора?
– Ми з’їжджаємо, і чим швидше, тим краще!
– Не розумію, а де ми будемо жити? І навіщо нам їхати?
– У будинку мого двоюрідного брата. Він попросив мене пригледіти за всім, бо поїхав у відрядження. А тому, що це не наша квартира, Зоє! Чи ти забула? Ми тут гості, а мама – власниця. Я не хочу, щоб ти злилася. Я втомився від цього!
Від почутої новини Ірина Василівна схопилася за серце. Плакала, не хотіла розлучатися з ними, просила нікуди не переїжджати, але син стояв на своєму.
– Ти не ображайся, будь ласка, але так буде краще для всіх. Моя Зоя жінка з характером, хоче бути однією господинею в домі і з тим нічого не зробиш. А ти тут хазяйка, тому ми переїдемо деінде. Ти сама мені говорила, що чоловік і дружина одне ціле, не буду своїй половинці перечити, знаючи, що це їй шкодить.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!