Відразу скажу, що свекруха в мене – яскравий приклад жінки радянського періоду. В її квартирі, здається, час і зупинився. Старий ремонт, безліч всіляких статуеток, журналів. Я такого не люблю, лише пил збирають.
Для нашої квартири я самотужки обирала дизайн, в біло-сірих тонах, мінімалістично, щоб нічого зайвого не було. Та коли Валентина Михайлівна прийшла до нас на входини вкрай здивувалась:
– Це ви, мабуть, ще не закінчили? А де шпалери? Чому просто білі стіни?
– Та ні, це все. А білий колір робить квартиру більшою.
– Тут наче душі немає. Треба повісити картини, ікони, полиці з прикрасами.
– Ми не хотіли того усього мотлоху.
– То ти натякаєш, що в мене вдома мотлох?
Як я не намагалась пояснити, що кожен вдома робить те, що хоче – вона не розуміла. І щоразу, коли ми приїжджали до неї в гості намагалась пояснити, що в неї гарніше. Ще й дарувала нам всілякий свій непотріб. Я зазвичай поверталась додому і ховала все на балконі.
І ось нещодавно у свекрухи був день народження. Ми придбали їй постільну білизну в подарунок, ще взяли гарний великий торт. Валентина Михайлівна щиро зраділа. Ми сіли за стіл, повечеряли, а тоді вона знову завела своє:
– От подивіться, який мені годинник гарний подарували, яскравий з квітами. І вам такий треба, трохи ті ваші лікарняні стіни прикрасить.
А потім вона знову відкрила свій сервант і почала збирати якийсь старий сервіз.
– Його мені на весілля подарували, дуже гарний. Поставите на оту сіру полицю, буде гарно.
– Але я не хочу, аби там щось було.
– Не вигадуй, зовсім смаку в тебе немає. Ще я вам підготувала дуже цінний подарунок – це ікона моєї мами. Повісьте в спальню і скоро дітей матимете.
– Але ми поки не плануємо поповнення.
– Що ти таке кажеш? Тобі вже 28, не молода, думай головою.
Від цього нахабства у мене запаморочилось в голові. Я зірвалась, почала кричати. А чоловік мене зовсім не підтримав. Ще й перепрошувати почав за мою поведінку. Коли ж ми поїхали додому він забрав і сервіз, і ікону. Та наступного ж дня я на нервах винесла на смітник усі речі свекрухи. Чоловік цього не знав. Якою несподіванкою стало те, що Валентина Михайлівна приїхала перевіряти, де її речі. А не побачивши їх у квартирі, сказала:
– Ну, якщо так, то ніякої допомоги не чекайте!
Потім чоловік прийшов і зізнався, що його мама вимагає, аби він розлучився. Інакше, заповіт на свою квартиру напише на племінницю.
Чоловік стверджує, що це моя провина. Що я мала б бути терплячою і слухати свекруху. Та я не згодна. Тож ми посварилися і він пішов геть. Вже тиждень мені не телефонує. А я його кохаю, просто не хочу, аби хтось втручався в наше життя.
Скажіть, що мені робити? Невже йти перепрошувати?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!