Старенька хата, така ж старенька бабуся і запах свіжого коров’ячого молока… І досі пам’ятаю своє дитинство саме таким. Батьків у мене не було. Кажуть люди, не стало їх ще до того, як я перше слово мовила. А як воно все було насправді… Ніхто ділитися не спішив. А я й не питала.
Бабуся в мене була золота. Встане, знаю, з першими півнями, та й давай хазяйнувати. І Галці, теличці молодій, сіна накладе, і біля поросят впорається, і до курей загляне. Тільки тоді вже йде до столу і щось мені до сніданку майструє. А мені тільки того й треба було, що склянку молока теплого, та хліба з печі, та вареника із солоним сиром. Як допивала останні ковтки, бігла полем до річки. Починалось моє солодке, спокійне дитинство…
А за кілька років мусила бабця в школу мене відправляти. Подобалось мені там, дітей було багато різних. Та й наука в голову йшла легко, оцінки я добрі носила. Та все одно із вересня дні до літа рахувала. Бо на літо в наше село приїжджав Сергій…
Ну, як приїжджав. Батьки його привозили до бабусі, на свіже повітря і чисту воду.
І не було більш любого дня ніж той, який я із Сергієм проводила. Бувало, встанемо зранку, кинемо в рота по шматку та хліба і до самого вечора нас не чути. Любили ми ромашки збирати та біля річки сидіти. Казала бабця моя, що то ми тільки комарів годуємо. Але то було не так… Отам, у сільській природі, народилось перше моє кохання.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
15 мені стукнуло, коли Сергій так близько нахилився до моїх губ, що ніби аж весь світ зменшився. Який же то був справжній поцілунок! Перший. Такий обережний, але такий пристрасний… Тоді я ще не знала, що за все життя таких більше ніхто мені не подарує, як ото Сергій.
– Нехай то буде моє тобі прощання, – сказав Сергій, коли ми горнулись одне до одного останнього літнього вечора. – Я на лікаря навчатися хочу, треба до вступу готуватися. Не буде коли мені в село кататися, розумієш?
І дав мені в руки букетик маленьких польових ромашок…
А я не розуміла. Для мене тільки відкрилася така бажана, така доросла любов. І тепер вона кудись їде… Того вечора ми так і не попрощалися. Гординя взяла своє. Розійшлося мовчки.
З того дня життя розвело нас у різні боки. Моя люба бабуся покинула цей світ, лишила мене на самоті. То я й поїхала в місто, аби на вчительку вивчитися, вернутися в рідне село та її справу продовжити. А там уже й чоловіка собі путнього знайшла. Роман до мене з любов’ю завжди ставився, а я до нього – з повагою. Усі ці роки моє серце було чи то розбите, чи то зайняте.
Про Сергія чула мало. Гомоніли між собою люди, що не стало його батьків, поки він вчився. Та і дід з бабою теж в засвіти відійшли. Думала, приїде хоч на прощання… Не приїхав. Жінку собі знайшов, дітей зробив. Куди ж там уже їздити?
Роки швидко минають. От уже і я такою стала, якою бабця моя була. Приїхали до мене внуки, діти на день народження. А мені так тоскно стало на душі, хоч вовком вий. Та й пішла я тією стежкою, що всю юність бігала, до води.
А там – букет ромашок польових. І так обережно вони складені, як і тоді, багато-багато років тому.
– Що ти, моя ромашечко? Не забула сюди ще дороги? – погукав мене хтось в спину.
Цей голос я впізнала б з мільйонів інших… Це був він. Мій Сергійко. Ми сіли біля річки, як колись, як у дитинстві. І довго-довго дивилися на воду. А за нашими плечима було вже купа досвіду і втраченого часу.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!