Я ніколи не вірила в казки. Гіркий урок я засвоїла ще в дитинстві. Бо зростала в інтернаті. Моя мама померла зовсім молодою. Нас в батька залишилось четверо. А він пив мало не цілодобово. Врешті хтось із села поскаржився і нас забрали.
Маленьких сестер відправили в дитячий будинок. А нас з братом – в інтернат. На канікулах ми їздили в село до тітки. Але і їй до нас діла не було. Своїх дітей повно й годувати нічим.
– Ви тут не на відпочинку. Свою хлібину маєте відробити, – казала татова сестра.
І ми важко працювали, аби на вечір отримати миску каші. В 12 років я тягала мішки з картоплею. Згодом через це мала проблеми зі здоров’ям.
Найщасливіший для мене день – коли я вступила на навчання на кухаря і переїхала в гуртожиток. Тоді в мене були мрії й надії на краще. Згодом знайшла роботу в їдальні. Важко, але все ж. А тоді зустріла Петра. Закохалася – розум втратила.
Згодом ми одружилися, жили у його мами. Та я не подобалась Наталі Вікторівні з перших днів. Вона цього не приховувала. В моїй присутності чоловікові казала:
– Не міг ти нормальну дівку знайти. Привів інтернатівську, бідноту. Лиш дітей відразу не заводьте, може ще розійдетеся.
Мені все це було вкрай неприємно. Але так сталося, що я завагітніла мало не відразу. Але довго боялася зізнатися, не знала, як вони відреагують.
Потім почалась війна. Ми жили в Запорізькій області, було доволі страшно. Тоді пішов четвертий місяць вагітності, відтягувати вже нікуди. Розповіла все Петрові. Він не зрадів, а лише зауважив:
– Що ж ми робити будемо? Бачиш, яка ситуація!
А свекруха взагалі такий концерт влаштувала. Почала кричати й бідкатися:
– Що ти вигадала? Ще й під час війни? Мені цей клопіт нащо тут?
– Але ж це ваша онука чи онук!
– Є в мене вже онуки, вистачить. Ти навмисне завагітніла, аби Петра до себе прив’язати.
Ці слова краяли моє серце. А найбільш засмучувало, що чоловік мене не захистив. Тоді я вирішила, що мушу подбати сама про себе. Знайомі вирішили переїжджати на захід України, а саме до Ужгорода. Я нікому нічого не сказала, зібралася і поїхала із ними. Знайшла організацію, яка мені допомогла. Мене прихистили дуже добрі люди. Згодом я народила. Все необхідне для донечки давали волонтери, а Петро навіть не з’являвся.
Коли Златі виповнилося пів року мені допомогли знайти підробіток. Я доглядала стареньку бабусю. Квартира в неї велика, мені дозволили там жити з дитиною. Старенька дуже полюбила мою доньку, вона охоче із нею гралася. Згодом зізналася:
– Ви мені, наче рідні. Мій син вже давно в США, я онуків жодного разу не бачила. А ви мені таку радість подарували наприкінці життя. Усі ці роки син мені гроші висилав. Я їх не витрачала, що мені старій треба. Я хочу, щоб ви придбали собі квартиру, однокімнатну. Доки я живу – здавайте її, а живіть зі мною, а потім туди переїдете.
Почувши це я заплакала. Ніколи ніхто мені не допомагав. За місяць я оформила розлучення з Петром, аби він не мав прав на моє житло і придбала однокімнатну квартиру. Та якось колишня свекруха дізналася про те, що справи в мене пішли на краще. Вона зателефонувала.
– Що ми тобі вже й не потрібні. Кому вже там голову задурила? Хто тобі гроші дав?
– То вже не ваша справа. Ви онуки не хотіли?
– Ти нас покинула. Хіба так можна? Коли треба було – жила в мене, а лиш знайшла кращий варіант – відразу втекла.
Вона давила на жалість, а тоді почала просити гроші. Я вірю, що їм важко, живуть дуже близько до фронту. Але хіба ж я їм після всього винна?
Скажіть, допомагати мені колишній свекрусі?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!