Щоб дитина не виросла егоїстом, егоїсткою має бути мама

“Ну ось, ти принесла в дім маленького тирана. Але врахуй, він буде рости. Так що не відкладай і терміново народжуй другого. Тоді вони «замкнуться» один на одному і не виростуть зовсім вже егоїстами”.

Це були слова моєї подруги, коли я повернулась зі своїм новонародженим синочком додому з пологового. Я ще від першої дитинки не відійшла, а вона вже мені щось про другого говорить. Я махнула головою і неймовірно раділа своїй дитинці.

Спочатку нам з малим Андрійком було важко, ми звикали один до одного, намагались зрозуміти нове життя, адже все було по-новому як для нього, так і для мене. А потім нам все вдавалось, ми звикли один до одного і чудово ладили з малюком. Та подруга все ж не припиняла зі своїми погрозами: «Постривай, ось виросте — побачиш. Згадаєш, як його з рук не випускала, допанькаєшся!»

А нам з малим було цікавіше й цікавіше. Я читала собі книжки про виховання й все випробовувала на малому. Згодом він вже сидів, потім бігав, висів на турнікові та смішно починав читати в 3 рочки.

«Не матуся, а садистка!» — постійно шепотілись сусідки біля під’їзду, коли я виходила гуляти з сином без шапочки. Він в мене й босим по снігу бігав, різне бувало. А всі навколо в цей час тільки й чекали, щоб я вже скаржилась на те, що хлопець виріс егоїстом і невдахою, який нікого не поважає.

Та все ж Андрійко мене теж перевіряв на міцність. Інколи він влаштовував істерики, тоді доводилось усе відкладати і вести переговори. Я складала казки про нечемного зайчика, брудне поросятко і все таке, щоб пояснити синові наслідки його поведінки.

Та одного разу щось пішло не так. Малий тупцював, кричав і вимагав «галненьку штуцьку» із серванта. Мені вже хотілось давати йому ляпанець, бо нерви були на грані, та що там, здається, їх в той час абсолютно вже не залишалось. Але я себе стримала. Просто зачинила двері й пішла до себе в кімнату.

А одразу за мною прибіг Андрійко з великими від здивування очима й фразою:

— Чого це ти пішла? Я ж тобі тут плакав! — говорив так обурливо, ніби я остання нахаба.

— Тобі подобається плакати? Ну поплач. Мені не подобається це слухати, от я і пішла. Хочеш щось — поговори зі мною, попроси. Я колись щось хочу, то поводжусь саме так, а не сиджу й сльози горохом пускаю.

То була перша ситуація, коли малий зрозумів, що мама не реагує на категоричні істерики і не буде бігати навколо через його сльози. Що треба було робити? Кричати на нього? Це б щось дало? Тоді я зрозуміла, що мені його шкода, але якщо він має поплакати, то нехай поплаче.

Наступна ситуація була вже в магазині. Напевно, багато матусь пізнали таке щастя, коли дитина на весь магазин кричить про те, що щось хоче, а переважно це “щось” найдорожче, що тільки є в наявності.

Тоді Андрій підійшов до мене, тицьнув пальцем на, звісно ж, найдорожчу велику машинку й крикнув:

— Ма, купи це!

Я швидко зібралась з думками, відвела його до відділу з одягом, показала пальто і сказала:

— Андрійку, а купиш мені це пальто? Воно таке гарне!

Малий був здивований і чомусь почав говорити пошепки:

— Мамусю, але ж я не маю грошей.

— Хммм, знаєш, в мене їх теж нема. Тому давай поки ти будеш без машинки, а я без пальта? Все чесно, окей?

Пошепки

Він повернувся й спокійно пішов із магазину. І після того випадку він щоразу запитував мене в магазині, чи зможемо ми купити морозиво, хліб, чи вистачить грошей на ногу іграшку. Це було дуже мило. Зараз Андрійко вже підліток, та все ж ніколи не викидує гроші на вітер. Він знає, скільки я заробляю і скільки ми можемо собі дозволити, а ще знає, що я не буду просто так обмежувати його в кишенькових грошах. А перші гроші з математичної олімпіади він гордо приніс мені.

Коли я вкотре вислуховую подруг і ті їхні історії про егоїстичних дітей, які ставлять ультиматуми й погрожують, то думаю, що я мала рацію, коли поводилась з сином, як з дорослою людиною.

Я завжди розповідала йому про те, що його турбує. Звісно, розповідала те, що відповідало його віку. Я розповідала не лише про гроші, а й про душу, про настрій. Він добре знав, що мама може бути засмученою через проблеми на роботі, тому не варто діставати її з аквапарком чи атракціонами. Він знав, що я маю якісь обов’язки на роботі і поза, тому не може постійно підлаштовуватись під його забаганки.

Він не був тим, навколо кого крутиться світ. Він міг приготувати собі елементарну їжу самостійно, а зараз, в свої 12, навіть пече мені тортики на свята. Бо він розумів: навчиться готувати — поїде на літо на дачу й проведе там весело канікули. Знав, що якщо навчиться добре орієнтуватись, відвідуватиме бібліотеки і гуртки, то я запишу його й на комп’ютерні курси. А якщо не навчиться, то буде вдома нудитись, бо в мене нема часу возити його щодня. Згодом ми провели домашній “іспит”, він склав його на відмінно, в місті орієнтується чудово.

Я переконалась, що матусі вбивають в дітях самостійність, коли Андрійко мав лише 3 рочки. Якось ми були на дитячому майданчику, я малого завжди пускала самого гратись, а сама ж спостерігала за ним з лавочки. Тоді як тільки дитяча карусель зупинялась, купа матусь бігли, садили дітей, крутили, зупиняли, і так по колу. А мій сам намагався себе розкрутити і покатати. Так він зрозумів, що все не так просто й треба докласти зусиль.

Я ледве стримувалась, але перемога була. Він сам себе розкрутив на каруселі і тішиться своїм успіхам, махає мені ручкою. А чоловік збоку, дідусь, каже: “Ви молодець. Кого ці мамулі собі ростять?”.

Пам’ятаєте ці фрази: “Йому вже 15, а він не здатний собі яйця посмажити і рибу забуває дістати з морозилки. Та він навіть ліжко не застеляє, все мушу я!”. А звісно, я б так само робила на місці того сина. А нащо напружуватись, якщо і так все буде добре? Що роби, що не роби, результат буде однаковим 3 чистий, ситий, нагодований.

Колись мені само прийшло це в голову, але зараз я точно розумію: треба бути егоїсткою, інакше егоїстом буде син. Не крутилась я навколо сина, не казала, що він головний у світі, показувала, що я слабка і теж вмію засмучуватись, плакати, можу мати поганий настрій просто так. Вже в 4 роки він знав, що мама працює щодня і на вихідних хоче відпочити. тому, коли він зранку вставав першим, ніколи не будив мене, а снідав і тихенько грався, чекав мене. А зараз він школяр, який щоранку сам встає, збирається, вигулює свого собаку і після цього йде в школу.

А ще я завжди пам’ятала про те, що я жінка, а він — чоловік, тож усі навколо витріщались непогано, коли 5-річний малюк подає мамі руку з автобуса або допомагає мені одягнутись.

Син не вважає це чимось неприроднім, для нього це норма і звичка. Звісно, тепер я ним дуже пишаюсь. І тепер я з радістю говорю йому про це. Я знаю про його справи, а він — про мої.

Я завжди хотіла бути для свого сина другом, який зможе підтримати і надихнути, я — його рівня, а не командир. Я не хотіла бути і його служницею, я просто хотіла на цей світ привести ще одну Людину. Нехай він живе так, як хочеться йому. Я не змушую ходити його на англійську, якщо воно йому не подобається і йому вистачає шкільного рівня, не нав’язую музику і танці. Він обирає собі гуртки і я радісно їх підтримую і допомагаю йому.

Якось одна подружка спитала, як я так класно вдаю вигляд, що мені цікаво з Андрієм. А я й не зрозуміла того запитання, бо мені справді було цікаво! Ми захоплювались багато чим: кактуси — тижні проводили в квіткових магазинах, акваріум — разом плакали над кожною рибкою, собака — разом вибирали. Мені це все було цікавим, він дорослий і цікавий хлопець.

А мені досі старші бабусі з лавки біля під’їзду кричать, що я не дивлюсь за дитиною і що ніякий чоловік до мене не прийде, бо син, мовляв, дуже мене любить.

Та що вони знають: мій син змалечку знає, що мама — доросла жінка і вона може мати чоловіка, з кимось проводити час, а колись може побудувати сім’ю. І це нормально. Я справді за ним не дивлюся, бо він моде дивитись за собою і сам. Я не лишаю йому обід, бо він сам чудово собі їх приготує,  я навіть моду не питати про оцінки чи уроки, бо він порозказує про свої чергові “відмінно” й запрошення на серйозний конкурс. Він молодець, сам з усім впорається. Я навіть не ходжу на батьківські збори, бо моє виховання і шкільне — кардинально різні.

А ще син знає: якщо мама щаслива, то й він щасливий.

Я не буду йому барити щодня борщі і котлетки на пару, готувати салатики й прасувати сорочки й шкарпетки, бо він — доросла і самостійна людина. А в мене є набагато кращі заняття для витрачання свого часу. Однак я з радістю зможу залишити усе на світі, щоб поговорити з ним про духовні цінності, пояснити, чому хтось його образив, як з цим вчинити і чого наша сусідка пофарбувалась в синій…

А що ви думаєте про таке виховання?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

NataM
Adblock
detector