Я вже 33 роки живу окремо від мами. Переїхала до Львова, ще коли була студенткою. Потім зустріла тут коханого Василя, одружилася, народила діточок. Так осіла у Львові, вже онуків бавлю.
Але мама щоранку телефонує до мене. Розпитує, як справи, що новесенького, як погода у Львові. Цікавиться, що я готувала на сніданок, розповідає мені про новини з села. Часто диктує рецепти смачних пляцків чи інших десертів. І завжди просить приїжджати. Ні, не для того, аби допомогти на городі чи в курнику. А просто, аби я приїхала у гості:
– Ну я вже приготувала твої улюблені варенички з вишнями. І пиріжки з капустою. Ти їх у дитинстві так любила. А як у нас груша вродила – аж гілки гнуться. То коли ти приїдеш?
І мені від цього запитання “коли ти приїдеш” в грудях стискається. Ледь не плачу.
Для матусі я досі та маленька дівчинка. Як було добре у селі. Зранку прокидаєшся, а на печі кіт муркоче. Мама дістає свіжі пиріжки, які ще гарячі. Наливає молоко з пінкою, яке тільки-но принесла зі стайні. Вмиваюся водою з криниці, одягаюся, беру улюблену книгу та йду в сад. Яблуні, груші, вишні, черешні так рясно плодили, що просто гілки вгиналися. Я одразу їх їла в садку.
А поруч була річка. Ми любили там купатися з сусідськими друзями, засмагати. На Івана Купала все село плело вінки та пускали по воді. А ще ставили велике багаття та стрибали. Взимку всі ходили на коляду, від хати до хати лунали пісні. Такий гарний у нас вертеп був, що словами не передати! Сусіди пригощали пампухами та кутею.
І навіщо я так сильно хотіла подорослішати та вирватися до міста? Тут нічого цікавого нема. От я тут вже стільки років живу, але частинка моєї душі досі рветься у село. Там така Божа благодать, спокій, тиша. Дуже бракує цього у великому місті.
Але найбільше я боюся, що одного ранку мама до мене не телефонує. І я вже ніколи не почую “а коли ти приїдеш у гості?”. Боюся, що мама піде на небеса і я вже не буду тою маленькою дівчинкою, яку вона так любила.
Не можу з мамою ніяк наговоритися. То на роботі під час обідньої перерви зателефоную, як додому йду чи просто перед сном. Хочу бодай хвилинку поговорити, дізнатися, як її справи, як здоров’я.
Тому любі сини та доньки, будь ласка, цінуйте своїх батьків! Ми не знаємо, скільки ще часу їм дано прожити на цьому світі. І настане день, коли зранку до нас вже не буде кому телефонувати. Я цього дуже боюся. Моліться Богові за здоров’я батьків!
І навіть зараз відкладіть всі справи, візьміть телефону у руки та подзвоніть батькам…
Ви часто телефонуєте до своїх батьків?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!