Я ніколи старості не боялась. Навіть навпаки – мріяла про неї. Уявляла, як бавитиму онуків в своєму садку, як їстиму з ними наші солодкі персики. Та все пішло не за планом.
Ми з чоловіком Миколою чудове життя прожили, двох дітей виростили, хату гарну збудували. Він в мене дуже працьовитий був. Коли ж війна почалась йому 56 років виповнилось. Відразу почав казати, що їде у військкомат. Адже колись був військовим.
– Та куди тобі? Весь хворий! Сиди дома – ніхто тебе не чіпатиме!
Не послухав, вирушив, бо інакше не міг. А ще, я думаю, що зробив він це, аби сина нашого не брали, думав, що допоможе це. Минуло пів року. І якось вночі я відчула наче хтось мене міцно обійняв, така хвиля тепла, точно мій Микола. Невже приїхав? Ні! Тієї миті я збагнула – його вже нема.
Зранку почала дзвонити. Відповів інший, побратим. Микола загинув. Діти приїхали на похорон. Донька трохи допомагала, а от син якось дивно поводився. Вже після поминок сказав мені, в чому справа.
– Мамо, в мене вже документи на руках. Їду до Канади!
– Але ж це так далеко!
– Але як я не поїду, то заберуть на війну! Та й я вже все вирішив.
Ця новина мене дуже засмутила. Невістка якраз вагітна і я розуміла, що навіть онука не побачу, не зможу його поколисати. Не минуло й місяця, як вони поїхали. Я сподівалась, що поруч залишиться бодай донька. А Ганни двоє дітей і я їх обожнюю. Та через пів року й вона заявила.
– Мамо, ми вирішили теж виїжджати, братові так там подобається.
– А я?
– Мамо, твого віку й не беруть, їм потрібна робоча сила, а не пенсіонери, котрим платити треба. Але зрозумій нас, це ж шанс дати дітям нормальне майбутнє.
Я нікому не перешкоджала, хоча так прикро було. Раніше ставлення до батьків було зовсім інакше, ніхто б так не покинув матір саму.
Коли поїхала й донька мені так сумно стало. Навіть подзвонити не можу дітям, коли хочу, через різницю у часі. Та й говорити їм завжди ніколи.
Такою самотньою я ще ніколи не була. Та нещодавно почали відбуватися дивні речі. Можливо, ви подумаєте, що в мене їде дах. Та відразу скажу, я не надто стара і з головою все добре. Їй Богу, нічого не вигадую.
Якось я сиділа сама на вечір, просто у вікно дивилась і сумувала. Згадувала, як ми з Миколою відпочивали після роботи. І раптом я чую його голос, зве мене наче з кухні. Йду туди – нікого, а на столі цукерки “Білочка”, його улюблені. Хоча я не купувала солодощів вже давно. Подумала, може сусідка забігала й залишила.
Минуло кілька днів, я прийшла додому, дивлюсь, а ліжко наше не застелене. Ми з Миколою завжди через це сварились. Він ніколи не застеляв. А тоді бачу – поруч на тумбочці ромашки, колись чоловік постійно мені їх дарував. Спочатку я злякалась, а тоді так спокійно стало. Микола знає, як мені важко, тому й приходить. Як гадаєте, це можливо?