Щосуботи діти приїздили на дачу та відпочивали. А потім ще мали нахабства просити продукти. Я вирішила їх провчити

Я вирішила, що більше не даватиму дітям продукти з дачі. Ні картоплинки одної чи гілочки кріпчику. Краще я то віднесу на базар та продам. Хоча б матиму гроші за свою господарку та важку працю.

Мені 69, чоловікові Василеві 72. Він хоча і на пенсії, але працює охоронцем на будівництві неподалік від нашої хати. А я от люблю займатися господарством. Посадила на городі помідори, огірки, цибульку, морквочку, бурячок. Ще зробила на подвір’ї гарний квітник, аби будинок прикрашав.

Я люблю свій город, чесно. З любов’ю полола ті грядки, садила саджанці, все полола від шкідників та бур’янів. Дуже добре, що є власні продукти, не треба нічого купувати в магазині. Бо не знати, чи вони туди якусь отруту не підсипали. 

Однак, наш син Михайло геть не розумів цього:

– Ма, нащо ти горбатишся на тому городі, якщо можна у магазині купити? 

– Своє набагато краще! 

– Ага, ти потім матимеш проблеми зі спиною. Я тебе по лікарях через той город не збираюся возити!

Син часто любив дорікати, що город – то марна трата часу, що ми живемо у якійсь дірі, що навіть дорога у нас погана. Однак, не дивлячись на такі “недоліки” дачного життя, Михайло з дружиною та онуками щосуботи до нас приїжджали. 

9 ранку – а вони вже на подвір’ї. Діти одразу бігли їсти полуниці, невістка діставала свій шезлонг та засмагала. А Михайло з сусідами збирався на риболовлю. Гостей багато, а помочі ніякої не було. Так що ми з чоловіком і онуків няньчили, і на городі працювали і ще потім вечерю на всю родину готували. Навіть коли Вася будував лавочку та стіл на веранду, то просив сусідів допомогти. Бо наш Михайло сокири до рук брати не хотів. 

Після такої “гостини” невістка ходила по городі і збирала повні пакети продуктів. Могла ще безцеремонно залізти до погреба та забрати мої консервації. Запхають все до багажника, що він ледь зачиняється, помахають ручкою на прощання та їдуть геть. 

Два тижні тому Василь зламав руку на роботі. Працювати може, але от на городі користі з нього геть нема. А я якраз мала підгорнути картоплю, обробити її проти жуків, зрізати сухе гілля на деревах, удобрити ямки на нові деревця. Роботи було багацько. 

– Сину, ти цього тижня приїдеш?

– Так, ма. А що трапилося? 

– Та батько он руку зламав, а на городі попрацювати треба.

– На городі? Ой, мамо, я не можу. Стільки справ на роботі, чесно, навіть у суботу працюю. 

Пошепки

Ось так син нахабно почав брехати, тільки б не поратися на городі. Довелося просити сусідку, пані Галину. Її онуки допомогли мені позбирати гілля, зібрати вишню та черешню. Я вже сама якось дала ради з тою картоплею. 

Діткам я заплатила за допомогу по 100 гривень та ще дала велике відерце черешень, хай собі тішаться. 

І от цієї суботи до нас знову приїхали “любі” гості. Син дістав спінінг новесенький, онуки гралися з друзями, а невістка засмагала у садку. Ніхто навіть не запитався, чи треба допомогти мені. Всі оминали ту сапку та граблі, наче то якась страшна річ!

Я не хотіла з ними сваритися, чесно. Але коли діти вже збиралися до міста, то Михайло показово відчинив багажник і дивиться на мене.

– Що? 

– Як що, ма? А ти нам нічого не хочеш принести? 

– Ні. 

– Тобто ні?

– Сину, ти ж сам казав “нащо той город, все можна в магазині купити”. То купуйте, я вам не бороню.  

Михайло дуже розлютився на мене. Крикнув до жінки та дітей, вони негайно залетіли в машину. Навіть не попрощалися та не обійнялися. І вже тиждень, як не телефонує. 

А чого ображається? На те, що я сказала правду? Діти дітьми, але ніхто не має права так по-хамськи поводитися з батьками. Хай краще я ту картоплю та помідори чужим людям продам, вони подякують за це. 

От не думала, що рідна кровинка, мій син, стане такою нахабою. Тільки б онукам ці гени не передалися!

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!