Свого сина Володимира я народила досить пізно – мені вже було 30 з хвостиком. Тоді вже всі родичі та друзі на мені хрест поставили. Казали, що не дано мені від Бога дитину мати.
А потім у моєму житті з’явився Володик. З його батьком я не спілкуюся, ми розлучилися одразу, як тільки я сповістила про вагітність. Адже колишній не хотів взагалі дітей. Мовляв, мріє про безтурботне життя, а не носити підгузки чи коляски.
На щастя, тоді у мене був нормальний заробіток. Я до 8 місяця працювала фінансистом, старанно приховувала живіт. Ну навіщо це показувати колегам? Аби потім за спиною пліткували та косо дивилися? Я ж чудово розумію з власного досвіду, що люди говорять про жінок, як пізно народили. А я ще й розлучена була.
Старалася дати своєму синові все найкраще. Ну він був такою бажаною дитиною, тому нічого для нього не жаліла. От показав він пальчиком на іграшку – то я одразу йду до каси. Хоче шоколадку? Даю 3 на вибір. Купувала велосипеди, ролики, ковзани, водила на атракціони в парк.
І отак йому догоджала. Навіть їхала на заробітки, аби оплатити синові навчання в університеті. Бо на стипендію не пройшов, а за рік треба було платити 30 тисяч.
Але я тішилася, що син вступив до нашого місцевого інституту та був поруч. Та і загалом, він старанно вчився, шукав на канікулах підробітки.
Однак, щось з дівчатами йому геть не щастило. Я все розпитувала, як там справи на любовному фронті. А він все ніяково змінював тему.
Я вже думала, що синові пороблено і на нього хтось вроки навів. Але 3 місяці тому він почав приходити додому сам не свій. Посміхається, пісеньки під носа наспівує, підтанцьовує на кухні. Я от знаю, що то за поведінка – закохався.
Тільки зі своєю дівчиною не поспішав знайомити. Я пропонувала прийти у гості, посидіти разом, тортику з чаєм посмакувати.
А декілька днів тому Володя сам неочікувано запросив Аліну. Така розмальована, довгі нігті, сережки. Ну явно підкорила його серце не скромною поведінкою.
– Мамо, у нас новина. Аліна вагітна. Термін ще не великий, тому ми швидко розпишемося.
– Ой, яка чудова новина, я стану бабусею.
– Але це ще це не все. Ми будемо тут жити. Аліна перевезе всі речі через декілька днів.
– Синку, але в нас 2 кімнатки невеличкі. Як ми тут всі потіснимося?
– Ми принесли тобі брошури. Це з пансіонату. Повір, там за тобою наглядатимуть лікарі. Знайдеш нових друзів. А ми будемо до тебе у гості приїздити.
Як я хотіла розплакатися за столом, отак гірко закричати. Стільки років я піклувалася про єдиного сина, любила його. Аби зараз почути, що діти ладні віддати мене в пансіонат? Заради нещасної двокімнатної квартири на околиці міста?
Поки що я відмовила синові. Квартира і так оформлена на мене. Але Володя день за днем намагається переконати, що пансіонат – то найкращий варіант. Навіть кличе на день відкритих дверей. Вже почав дорікати, що його жінка вагітна і я для майбутнього онука жалію.
Що мені робити? Варто дійсно погодитися на такий варіант? Адже мене не виганяють на вулицю, як ту собаку…
На Вашу думку, нашій читачці варто дослухатися до пропозиції сина?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!