Я звикла до того, що рідні повинні допомагати один одному. Мої батьки завжди давали мені гроші, розраджували, коли було важко. Ну я знала, що завжди можу розраховувати на них у скрутній ситуації.
Чотири місяці тому я вийшла заміж за Матвія. Він дуже хороший та порядний хлопець. Я за ним почуваюся, як за кам’яною стіною. Після весілля ми вирішили піти на орендовану квартиру, пожити окремо від батьків. Порахували наш дохід, витрати і приблизно до 2025 ми б мали назбирати на квартиру, але не готову, а як перший внесок. Ми нікуди не поспішали, у нас все життя попереду.
Однак, тиждень тому я дізналася про вагітність. Животика ще нема, малюк розміром з горошинку. Але це перекосило всі наші плани про майбутнє. Ми взагалі не планували ставати батьками, допоки не купимо житло. А тут така новина.
Тому ми вирішили все-таки прискорити процес пошуку житла. Дивилися різні варіанти новобудов, які райони, чи є садки поруч. Мої батьки не можуть позичити нам повну вартість чи навіть половину, бо нещодавно татові зробили дуже дорогу операцію на серце.
І ми думали, що свекри допоможуть. Адже Роман Васильович працює заступником директора на заводі, а Ольга Петрівна має свою перукарню. Зауважте, що ми хотіли саме попросити в борг, обіцяючи, що кошти точно повернемо, а не просто так!
Купили солодощі, приїхали у гості, поділилися радісною новиною:
– Боже, ну нарешті! Я так довго чекала, так молилася Богові. Ну все, час ставити на подвір’я дитячі гойдалки та пісочницю! – плескала у долоні свекруха.
– Але це ще не все, мамо. Ви б не могли нам позичити хоча б 20 тисяч доларів? На перший час, аби ми кпили власну квартиру.
– Сину, що ти таке питаєш? Ні! Ти що, мужик чи мала дитина? – грюкнув кулаком по столу свекор, який вже перехилив чарку-другу за здоров’я малюка.
Я не очікувала такої різкої зміни атмосфери вдома. Декілька секунд тому всі раділи, а тут вже така напруга, що хоч ножем ріж.
– Але це не на власні забаганки, а для вашого онука.
– Слухай, а ми не просили ту дитину для нас народжувати. Ви що, думали, що вам квартира на голову впаде? Ні, дорогенькі, ми вам ніц не подаруємо.Тим паче, я скоро маю з подругами їхати в тур Європою
– То вам поїздка закордон важливіша за онука? Гаразд, я вас почув.
Я вийшла з їх будинку вся в сльозах. Додому ми їхали мовчки. Але я помітила, що Матвій дуже сердитий:
– Ну все, я їм ніколи не покажу дитину. Хай хоч тут на колінах стоять та плачуть, вони його ніколи не побачать!
Поки що ми шукаємо вихід з такої ситуації. Думаємо взяти декілька кредитів, аби заплатити за житло. Мої батьки обіцяли допомогти, але я боюся, що ми до кінця життя борги не віддамо.
Було б добре, якби Матвія могли відпустити закордон на заробітки. Але в країні війна, тому цей варіант нереальний.
Мені дуже прикро за поведінку свекрів. Ми ж не вимагали подарувати ті гроші, а позичити.
Чому вони не хочуть допомогти майбутньою онукові чи онучці? Невже їм гроші важливіші за дитинку?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!