Не знаю, як про те все правильно сказати. Та й чи буде хоч комусь ясно, що я хочу донести…
Але недавно ми з подругою обговорювали одну дуже цікаву штуку. Чого деякі жінки завжди мають гарний вигляд, а інші з роками перетворюються на якихось нещасних бабусь? Ну, знаєте, оці старі черевики, на які без сліз не глянеш, зачіска під “Телесика”, аби в очі не лізло та шампуню менше йшло, і моє улюблене – халати на зав’язках. У квіточку, у клітиночку… Ой, ще баба моя в такому ходила!
І, знаєте, я ж сама вже не дівчинка. Наче й розумію, що такі наряди – страх Господній! А ж в таке саме вбиратися почала… Добре, що кума мені пояснила, чого це в мене така криза сталася.
У школі мама вішала на мене бантики і заплітала хвостики. А я терпіти їх не могла! Та що ж там уже зробиш, як форма одна для всіх тоді була. Мусила я так ходити, аби всім подобатися.
Як пішла я далі вчитися, мама мені купувала і плаття, у туфлі, і помаду навіть десь дістала. Усі дівки мені заздрили, бо мало в кого тоді таке було. Але нащо мама це робила? Бог його знає. Мабуть, думала, що я собі в місті кавалера якогось приворожу і в село наше вже не вернуся. Наївна!
Вернулась я після навчання додому, наче вже й хлопця хотілось якогось мати. І пішло-поїхало! Там свої три волосини накрути, там розпрям, там прищ зафарбуй, а там домалюй. Як згадаю – і досі мені від того тошно! Але всі так ходили, то я і не відставала.
Потім з’явилась у мене робота, виряджалась я вже для колег. Але чи треба було воно мені? Та ні, звісно! Оці всі форми і дрескоди мені вже в печінках сидять!
Тому я і втомилась від цього. Обрізала волосся своє так, що чоловік там ледь не плакав. Змінила наряди на штани розтягнуті та й жила собі щасливо. Аж поки в дзеркало не глянула на себе…
Кума каже, що то все в мене не від хорошого життя. Я ніколи для себе гарно не одягалась, постійно для когось. І, ясне діло, задоволення від того – ніякого. А тоді в мене почали пальцями тикати, мовляв: “Не гоже вже в такому віці так виглядати, пора вже й скромнішою бути”. Так воно все на мене й насіло…
Кума моя завжди для себе все робила. Захотіла одягти плаття таке, що всю молодість видно – одягла! І ніхто їй слова за це сказати не може.
А моєї мами не стало давно, ніхто вже хвостики мені не в’яже. Чоловіку все одно, що я там одягла і як нафарбувалась. Колеги колишні вже й не згадають, хто я така… От і нема в мене мотивації, аби себе до ладу приводити…
До чого я веду! Жінка повинна завжди жити для себе! Захотіла – зробила. Не захотіла – послала все під три чорти! От тільки тоді і буде щастя. А так – самі тільки нікому непотрібні ілюзії…
А ви з цим висновком згодні?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!