Скільки себе пам’ятаю, і мама і бабуся, завжди виходили в коридор, коли тато чи дідусь поверталися з роботи – адже чоловік повинен відчувати, що його в цьому домі чекають

–  Мамо, я тебе дуже люблю!

– Я теж тебе люблю, але слова – це просто звук, краще до наступного мого приходу з роботи просто начисть картоплі, і я тоді це точно відчую…

Ніколи не розуміла, чому мамі важливо було, щоб я щось робила.

– Мій кіт просто чудовий, я його обожнюю!

– Обожнювати мало, іди зміни йому пісок, він мучиться, бо там все мокре, – говорив мені батько.

От до чого там пісок чи картопля, коли я виражаю свої почуття? Я була в другому класі, коли потрапила на декілька тижнів в лікарню. Тоді можна було передавати харчі батьками лише у спеціально відведені години, мама приїжджала до мене двічі на день. А от щоб мене побачити, потрібно було іти в парк – так ми і спілкувалися через відчинені вікна.

Няня мені приносила кульок з харчами від батьків, але у невеликих кількостях, щоб я не їла все одразу. Мама тоді готувала гречану кашу, парову котлету, домашній сир, компот. А позаду цього кулька був ще один з альбомними листками. На цих листках був намальований одяг для паперової ляльки (пам’ятаєте, з такими білими смужками на рукавах і плечах, щоб загинати).

Ці ляльки були моїм улюбленим заняттям, я могла годинами сидіти й розмальовувати сукні, вирізати спіднички й курточки. І от матір постійно малювала мені цей одяг, обирала різні фасони: то бантики, то помпони, кофтини, не знаю, коли вона це встигала. Найголовніше те, що я навіть про це не просила, просто в той момент вона так мені демонструвала свою любов.

Потрібно більше цінувати вчинки. Ми часто хочемо почути красиві слова, особливо жінки, які дійсно люблять вухами. Однак слова є недостатніми, всі вони мають бути закріпленні діями, вчинками. 

Для коханих людей ми щодня стаємо кращими,  намагаємося приготувати смачну ранкову каву, чи викладаємо у формі сердечка дитячий сніданок. Ми прасуємо чоловікові сорочку на роботу, або ж допомагаємо дружині помити посуд після вечері. Такі дрібнички ми робимо щодня й висловлюємо свою прихильність та любов один до одного. 

А життя, воно дуже довге і, разом з тим, така коротке… І дрібниці пам’ятаються, ох як довго. Просто любляче серце дає нам відчути ту мить, коли наше «люблю» особливо важливе.

Пам’ятаю, як в дитинстві батько приходив з роботи, й матір одразу зустрічала його обіймами, а  потім ішла на кухню й готувала вечерю, питалася, як пройшов день. Саме так батько розумів, що вдома його дійсно люблять і завжди чекають. Я теж так намагаюся робити. Сиджу й в’яжу  шапку онукові, але коли чоловік повертається з роботи, швидко дов’язую останній ряд  й іду накривати на стіл смачну вечерю.

Або ж нещодавно не проснулася від дзвінка будильника, а мала приготувати йому сніданок, прокидаюся, чоловік вже пішов на роботу, на столі – бутерброди з шинкою, сиром, готова запашна кава для мене – і в цей момент розумію, що не має кращого способу розказати про свої почуття.

Це дуже важливо – вміти говорити «люблю» – без слів. Поїздкою в подорож і звареній картоплі, вигладженою сорочкою і повітряними кульками, довгоочікуваною лялькою і своєчасно наповненою котячою мискою, пристрасним поцілунком і дбайливо накинутим пледом, розкритою парасолькою і оладками із заячими вушками, лайками і сердечками, посмішками і поглядам.

Я дуже ціную кожен прояв турботи, піклування й намагаюся максимально віддавати її іншим, адже лише так мої рідні та близькі можуть відчути, наскільки сильно  я їх люблю.

Чи згодні Ви зі мною?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!