Цього літа ми в село до мого чоловіка їздили ледь не кожен Божий день. То треба на городі помогти, то мішки переносити, то сіна набрати на зиму… Я вже мовчу про їхні теплиці. Крутила нами свекруха, як тільки могла. Знала ж, що Максим мій їй не відмовить.
Отак і пахали ми з дня у день, аж поки Марина Віталіївна не перейшла межу.
Ліля, сестра мого чоловіка, у селі майже не з’являлася. Але пакунки з їжею їй щотижня такі передавали, що аж страшно. Бувало, собі свекруха нічого не лишить, а доньці і ковбаски купить, і цукерок онукам візьме… Я на це старалась уваги не звертати, хоча воно мене трохи й зачіпало. У Лілі двоє дорослих синів. Їм уже не цукерки треба в бабиних передачках шукати, а їхати на поміч їй хоч раз на місяць.
І от минулого тижня занесло Лілю в рідну нашу Яблунівку. Приїхала вся така при параді, у білих кросівках, платті і з макіяжем. Зразу видно: людина того села і не нюхала ніколи.
Мені все це зразу дивним здалося, але вирішила я не бігти перед батька в пекло. Картоплю перебирати з нами вона не пішла, обід теж готуватись відмовила. В принципі, іншого я й не чекала.
Та потім підійшла вона до матері своєї з цікавою розмовою. Добре, що слух у мене вчительський – чую завжди все до останнього слова.
– Мамо, таке тут діло… Дивлюсь, урожай у вас нічого такий цього року, гроші добрі будете мати. То цей, може б ти мені позичила тисяч 25? Щось з’їздили ми відпочити та й склали зуби на полицю, нема за що і їсти купити. А до зарплати ще місяць якось протягти треба, – жалілася Ліля Марині Віталіївні.
– А чого б і не позичити, доню? Таке ти питаєш. Дамо, звісно, як дуже треба. Ти ще в мене молода, свіжа… Відпочинок то добре діло, молодці, що поїхали. Зараз підемо до хати та я тобі відрахую.
Я аж прозріла! Це ж скільки вони, вибачте, їдять, що їм 25 тисяч на продукти треба?! Так це ще й з тим, що овочі, м’ясо та закрутки вони із села собі беруть!
Вирішила я тоді провести експеримент. Підійшла до свекрухи в неділю увечері, коли ми вже додому грузилися.
– Слухайте, мамо. Маю до вас серйозне діло, – перейшла я зразу до діла. – Мені аналізи дорогі здати треба. Кажуть, не все нормально по жіночому… Може, буде у вас дві тисячі до наступних вихідних позичити? А там я вже й віддам їх.
– Еге, я тобі хіба банк? Звідки ж у мене, пенсіонерки, такі гроші? Зовсім дівка здуріла! Максиме, ти чув, що твоя жінка гроші в мене позичає? Ні, аби своїми руками заробити, то вона в старих останнє з гаманця витягує! – почала хапатися за голову свекруха.
Такий вереск у дворі стояв, наче хто свиню колов…
Прибіг на ці крики мій Максим, вислухав матір свою та й давай на мене нападати. Мовляв, що це я вже собі придумала і як посміла в матері його гроші просити. Вони ж, бачте, і так ледь кінці з кінцями зводять.
– Та ідіть ви всі до чорта! – крикнула я, коли ще й свекор прибіг мене життю повчити. – Ноги моєї більше в селі цьому не буде. Нехай вам Ліля тепер догоджає!
І пішла на автобус. Відтоді ніхто з тієї сімейки зі мною не говорить. Ще й по сусідах рознесли, яка в них свекруха невдячна. Максим сказав, що як не попрошу пробачення в його матері – він на розлучення подасть. Ну, що я можу сказати… Нехай починає збирати документи!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Погоджуватися на розлучення в такій ситуації – нормально чи ні?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!