От і настала зима. Не знаю, чи переживу її, чи то вже останній мій рік на цьому світі…
Я людина стара, уже мені 68 років. І наче й повинен ще бути живчиком, а не можу. Все життя в селі прожив, а то вам не курорт. Робота важка, грошей завжди не хватає. Товчешся ото біля тих корів та свиней, так життя і минає.
А кинути роботу невдячну я не міг: треба було сина якось на ноги ставити. Жінка моя ще при пологах відійшла, ото ми вдвох і лишилися.
Сашко хорошим хлопцем ріс. Бувало, усі діти до річки йдуть, а він мені поратися помагає, сіно перевертає, аби я спину свою беріг. Я ж думав, що й на старості мені від нього така поміч буде. Та де там…
Життя так закрутило мого сина єдиного, що немає в нього на мене часу. Я ж йому навчання в місті оплатив після школи, то він у село вже й не вертався. Жінку собі там найшов, роботу хорошу.
Та й забув дорогу до батьківської хати.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Спочатку я на нього не ображався. То діло молоде, таки ж кров кипить, пожити гарно хочеться. Але ж одно сусіди мені розказують, що бачили в інтернеті, як Сашко то на відпочинок поїхав десь, то машину купив нову, то він уже у квартиру свою переїжджає…
І це все, поки я на мінімальну пенсію вижити старався! А в мене ж і серце, і спина, і шлунок. Самих ліків не накупишся, я вже про продукти якісь не кажу.
Терпів я з усіх сил: жив на хлібі та воді, у хаті не топив, аби за газ грошей не дерли. Але ж не можу я більше так. Чую, що недовго ще таке життя витримаю. От і надумав сину вперше за багато років подзвонити, аби якусь копійку попросити на їжу.
– Сину, а ти мені можеш трохи грошей позичити? Не хватає мені тієї пенсії, як не крути. Не протягну я так більше довго, старий уже став.
– Тю, батьку, таке ти говориш! Тобі ж держава помагає! Ну, як все так погано, то перешлю я тобі грошину. У кого там із сусідів карточка є?
Сказав я синові, як мені краще гроші передати. Та й побіг до сусіда, аби він мені ті гроші зняв. А там – аж 300 гривень.
Я тоді аж заплакав. Сашко гроші тринькає, не рахуючи, а як батькові, то триста гривень виділив. Ще й розказує, що мені держава платить. То хіба ж на ті державні гроші жити можна?
Купив я ліків та й знову сиджу в холодній хаті. От тільки вже не знаю: переживу цю зиму, не переживу… Та й хто знає, що з того гірше.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!