З того дня пам’ятаю дуже мало. Але одне знаю точно: в очах все двоїлось страшно. Мабуть, треба було менше пити. Та хіба ж то так легко?
Додому прийшов годині о п’ятій, мабуть. Ранку, звісно. Одразу вдарився об дитяче ліжечко. Господи, як воно мені все набридло!
Оці дитячі іграшки, безкінечні плачі дитячий запах у мене у квартирі… Я не хочу всього цього. Воно мені не треба. Досить. Набридло.
Раніше я ще терпів, але ж зараз це всі межі переходить! У Насті, бачте, якраз депресія розпочалась, їй допомога треба. А моя депресія чомусь нікого не хвилювала! Так, я хотів дитину. Колись хотів. А зараз не хочу, я втомився.
Ніколи б не подумав, що іграшковий ведмедик може викликати так багато ненависті. Я підняв його і кинув об стіну. Забув, що він ще й говорить…
Пам’ятаю, як прокинулась дружина. Вона дивилась на мене засмучено, розчаровано… Але здивованою вона не була.
– Вибач, Сніжанко! Я вже до тебе біжу! – теж пам’ятаю я цю свою фразу.
А потім усе як в тумані. Дружина підскочила, почала збирати речі, одягати малого… На мене сипались прокльони, які перемішувались з погрозами та благаннями все пояснити. А я не міг. Я не розумів, що відбувається.
– Ти – свиня невдячна! Нехай з тобою так само роблять, як ти оце зі мною. У нас ще все буде добре, а ти лікті кусатимеш. Затямив?! – кричала мені Настя.
Вона грюкнула дверима і у квартирі стало пусто. Як же я тоді зрадів… А зранку прокинувся з похмілля.
Я назвав дружину, яка народила нашого сина чотири місяці тому, ім’ям своєї коханки. Та ще й наговорив їй, здається, купу всякого… Зайвого. І про фігуру, і про зовнішність, і про свої стосунки зі Сніжаною.
Я не хотів такого. І зраджувати не хотів. Але діти – це не для мене, я для них не створений. Хіба ж моя вина, що дружина цього не зрозуміла раніше?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!