– Бабо, які ж твої булочки смачненькі! – говорила з повним ротом Софійка.
– Обережно, їж повільно. А як доїси, то біжи у курник — збери яєчка!
– Добре, бабусю, я швиденько! А ми потім разом будемо мамині фото дивитись?
Софійка не була рідною внучкою Зіни. В неї взагалі не було дітей. Лише одна похресниця Оленка. Коли дівчині виповнилось 17 років не стало її батьків. Зіна відразу забрала хрещеницю до себе. Виховала її як свою донечку. Дуже її любила, ніколи не ображала. Та й чого? Вона ж радістю єдиною для неї була. Оленка вивчилась, заміж вийшла за Михайла, хорошого хлопця. Любив її страшенно. Але ось чотири роки тому заслабла Олена сильно. Куди Михайлик її тільки не возив — віддала Богу душу…
Чоловік дуже горював, побивався за дружиною. Того Зіна й сказала йому поїхати у місто, там влаштувати своє життя, адже він ще молодий був. А Софійку під своєю опікою поки залишити. У неї тут повітря свіже, курочки, корова — все домашнє і корисне.
Михайло поїхав, час від часу приїжджав до доньки. Проте чим далі, тим рідше.
Ось сьогодні він теж приїхав. На новій машині. У Зіни було недобре передчуття. Михайло з’явився не сам — з жінкою.
– Доброго здоров’я! Знайомтесь — це Світлана, моя дружина.
– Здоровенькі були! Ви яким вітром? – Зіна зраділа. Михайла вона вже не бачила давно. Обійняла його і Світлана. – Ви з дороги, може їсти хочете?
– Ні, ні, не треба. Тьотя Зіна, ми за Софійкою приїхали..
– Як за Софійкою? – бабця аж присіла.
– До школи їй пора готуватись. Свєта каже, що гуртики їй потрібно відвідувати, соціалізуватись.
– Але школа і в нас є.. Тут би могла піти..
– Вибачте, розумію, ви вже звикли, але ми так вирішили. Софію, доню, збирайся, ми будемо зараз їхати!
– А я з вами нікуди не поїду. Я бабуся саму не залишу.. – заявила маленька дівчинка.
Момент, коли дівчинку з плачами і криками садили в машину надовго залишиться у пам’яті Зіни…
Від тоді почались її будні. Сірі. Прісні. Без радості. Вона не розуміла заради кого їй жити. Хотіла було в гості у місто податись, але Михайло наказав їй поки не приїздити.
Зіна туди потрапила аж через п’ять років. Коли наважилась заявитись без попередження. Знала, як скаже, то знову відмовлятимуть. Набрала дві великі торби продуктів і сіла в автобус.
Знайшла будинок, квартиру, постукала. Двері відкрила Світлана.
– Аа, це ви.. Мішо, йди ти, там ця прийшла.. – жінка показала свою гидливість.Зіна промовчала.
– Тьотя Зіна, а ви як тут? Ой, а чого сумки такі важкі везли у нас же все є!
Бабця зраділа, коли побачила Михайла. Софійки, як виявилось не було вдома, пішла на танці. Тож вони з чоловіком пішли на кухню, пили чай, але розмова у них не клеїлась. Аж ось гупнули вхідні двері.
– Ой, то Софійка моя!
– Тату, а що чого вона приїхала? – Софія відсторонилась, коли бабця обійняла її.
– Доню, то ж баба Зіна, ти що її не пам’ятаєш?
– Не дуже.
До кухні зайшла Світлана.
– А ви надовго до нас? Бо ми працюємо цілими днями. Вас немає кому розважати..
Зіна змахнула скупу сльозу і посміхнулась.
– Та ні.. У мене ввечері автобус. Я лиш побачити вас приїхала. Та, мабуть, вже піду. Бачу, що мені тут не раді.
Відтоді минуло більше, ніж десять років.
У село приїхала молода вагітна дівчина. З’явилась на порозі бабці Зіни, але ніхто їй не відчиняв. Вона пішла до сусідки.
– А ви не скажете, де баба Зіна?
– Скажу. На цвинтарі. Ось уже п’ятий рік пішов. А ти, мабуть, Софія?
– Так. А ви звідки знаєте?
– Маю щось для тебе. Зіна казала, що ти повернешся до неї. Щоправда, не думала, що так пізно. Вона тобі хату залишила і ось – жінка простягнула набитий грошима конверт.
Софія почала плакати.
– Як би ж я знала…Я би швидше повернулась. У нас же все спершу добре було, а потім мені з танцями не вийшло.. Світлана перестала бачити у мені перспективу, покинула тата. Знайшла собі чоловіка заможнішого. А він пити почав. Я теж кохання своє знайшла. Та як виявилось не моє воно було.. Як тільки дізнався про вагітність – кинув. А я от думала повернусь до бабці.
А повертатись не має до кого…
Напишіть нам в коментарях у Facebook!