На небі зібралися хмари й поміж сонячного проміння ринув невеликий дощ. Поки інші діти весело скакали калюжами, Софія була змушена спостерігати за ними через вікно. Дівчинці було заборонено виходити на вулицю. За нею пильно слідкувала няня Галя. Жінка завжди гляділа малечу, поки її батьки були на роботі.
– Дитинко, чого ж ти сумуєш? Теж хочеш до дітей на вулицю? – люб’язно запитала Галина.
У відповідь Софійка ствердно кивнула головою, не відриваючись від картинки за вікном.
– Але там зараз мокро, тому треба зачекати, поки дощ припинить падати, – пояснила няня.
Запанувала тиша. Раптом Галі стало шкода дівчинки, яка у свої п’ять років абсолютно нічого не говорить. Лікарі сказали, що їй потрібно робити операцію, але хірургічні втручання постійно переносилися через різні причини. То Софійка ще замала, то зі здоров’ям не дуже. Оскільки вона відрізнялася від однолітків, то не могла почуватися поруч з ними розкуто. Їй було ніяково і соромно в компанії інших дітей, тому не дивно, що у неї не було друзів.
Все ж няня не змогла стриматися, тому вирішила спробувати провести з дівчинкою час на ігровому майданчику. Можливо, вона все ж знайде спільну мову із сусідськими дітьми. Як тільки дощ закінчився, Галя взяла Софійку за руку і повела до дверей. Малеча думала, що дальше їхнього двору вони не підуть, але раптом няня відкрила браму.
– Сонечко, я хочу тебе з кимось познайомити. Ти будеш гратися з іншими дітками? – запитала Галя.
Софійка знову ствердно кивнула. Вони разом пішли на майданчик, від якого дівчинка ще кілька хвилин тому не зводила погляду. На превелике здивування Галини, вона провела там кілька годин. Хоча малеча лише кивала й хитала головою, але з нею там охоче бавилися.
Того вечора Софійку було не впізнати. Її очі сяяли щастям. Батьки здивовано запитали Галю, що ж трапилося. Жінка розповіла про їхні пригоди. Мама з татом раділи таким позитивним змінам.
Після цього випадку прогулянки та ігри на майданчику стали регулярними. Софійка навіть робила спроби щось говорити, хоча їй це давалося дуже складно. Осінню дівчинку прооперували, а взимку з нею постійно займався логопед. Весною потрібно було провести ще одне медичне обстеження та лікування. Протягом цього часу Софійці довелося сидіти вдома і забути про нових друзів.
Проте одного теплого літнього вечора дівчинка все ж з’явилася на дитячому майданчику. Усі були дуже раді її бачити.
– Нарешті ми дочекалися зустрічі з тобою, – сказав сусідський хлопчик.
– Я теж рада вас бачити, – відказала Софійка.
– Ти ще й говориш? А ми думали, що ти не вмієш, – здивувалися діти.
Вони обійняли дівчинку, а потім потягнули її гратися. З неба ринув невеликий дощ, як і рік тому. Однак цього разу Софійка разом з усіма бігала калюжами і веселилася.
А як ви вважаєте, чи можуть фізичні вади бути перешкодою для дружби?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!