Я сама з Івано-Франківська, однак, з 2008 року працюю в Дортмунді. Переїхала в Німеччину не щастя шукати чи нового чоловіка. Причина просто, як Божий день – заробітки. Адже мій горе-чоловік набрався боргів та кредитів і втік геть.
Не знала, що робити, бо в той час сума була просто космічною – декілька тисяч доларів. Моя мама продала свою хату в Монастирці та віддала гроші. Однак, їх все одно не вистачало. Тим паче, на руках була маленька донечка Соломійка.
Тому я зібрала речі, залишила доцю на маму та поїхала в Німеччину. Майже рік відкладала всю зарплату, аби розрахуватися з кредитом. Старалася донечці та мамі передавати продукти, одяг. А вже як розрахувалися нарешті з боргами, то почала працювати на благо родини.
Зробила у квартирі ремонт, донечка ходила у красивих сукнях і штанцях, мала багато іграшок. Щоліта старалася її возити на море. Були і в Туреччині, Єгипті та Болгарії. Вона найперша у класі мала сенсорний телефон айфон та ноутбук. Я ці всі подарунки робила заради того, аби якось спокутувати відчуття провини. Адже з нею я тільки два тижні, а потім їду за сотні тисяч кілометрів.
Після 11 класу Соломія захотіла вступити на стоматологію. А це дуже і дуже дорогий факультет. Правда, я не стала сперечатися та оплачувала навчання. Ну раз дитина хоче бути стоматологом, то нехай гризе граніт науки.
Тільки от потім потреби у Соломії росли. То вона хоче поїхати в тур Європою, то з одногрупницями десь в клубі та просить гроші на таксі. Їй вже не підходив звичайний одяг, хотіла брендовий.
Провчилася 3 роки в медичному та кинула навчання. Чесно, я до останнього не знала, аж поки мені не зателефонували з деканату.
– Мамо, я зрозуміла, що не хочу бути стоматологом. То не моя професія, – скиглила донька в слухавку.
Потім зустріла якогось кавалера Дмитра і він за 3 місяці стосунків зробив пропозицію. Щастя мене тоді настільки осліпило, що я сама заплатила за розкішне весілля, свати ні копійки не давали. Зять переїхав жити до нас на квартиру. Але щоразу, як я приїздила додому на свята, то Діма казав, що обов’язково збудує приватний будинок та переїду з жінкою.
Тиждень тому я вирішила повернутися в Україну назавжди. Ну бо скільки я тут батрачу, як та конячка? З 2008 року, то аж 15 років, люди добрі!
Однак, ні донька, ні зять не зацінили мій сюрприз. Одразу, як ми сіли до столу, то Соломія почала правити:
– Мамо, у країні війна, людей з робіт виганяють, чоловіків на фронт гребуть. А ти приїхала, королева!
– Донечко, я на чужині 15 років провела. Хочу тепер відпочи…
– Ага, таке щось смішне вигадала. Ти думаєш, нам тут легко? Дімку з роботи поперли, навіть охоронцем в АТБ брати не хочуть!
Тиждень донька зі мною сварилася. Я сама не витримала, зателефонувала до колишнього роботодавця і домовилася про нову роботу. Соломія та Діма провели мене на вокзал, але навіть не стали чекати, коли автобус відправиться.
Їхала я в ту Німеччину і так гірко плакала, як ніколи раніше. От стільки горя пережила, так працювала тяжко, заробила багато болячок. А доньці все мало і мало.
Не думала, що так зустріну свою старість. Знову я працюю в Німеччині, знову рано прокидаюся та їду на завод, стояти зміну в холодному цеху.
Думаю, що варто собі на квартиру назбирати, приїхати до Івано-Франківська та купити житло на старість років. А донька із зятем хай вже самі крутяться на цьому світі, як можуть…
Напишіть нам в коментарях у Facebook!