Так уже сталось, що з початком війни я залишився без роботи. Але жити на щось треба було, тому пішов я в доставку. Робота складна як фізично, так і морально. Але голод не тітка, як-то кажуть.
І от поки працював, побачив жіночку, якій десь уже трохи за сорок. Гарна, доглянута, добре одягнена і з величезною кур’єрською сумкою за плечима. Так мене ця картинка здивувала, що я просто не міг не познайомитись із цією дамою! Занадто вже цікаво було, як ми, такі різні люди, опинились в одному місці.
– Так, знаю, багато кого моя професія дивує. Але ж це не завжди так було, розумієте? Я за освітою лікар. Багато років працювала хірургом. От тільки в державній лікарні. Та й ще й хабарів не брала ніколи… Усі думають, що ми кишені золотом собі набиваємо. Ага, аж двічі! Думаєш, аби хоч їсти на що було купити. А потім все, відправили мене на пенсію після інсульту. Бо коли руками своїми до кінця не володієш, то кому ти вже треба в тій лікарні? – ділилась зі мною Інна Василівна.
– А як же чоловік, діти? Хіба ніхто з них не працює? – запитав я.
– Діти… Виросли мої діти, своє життя уже живуть. А я не звикла в когось милостиню просити. Навіть якщо це рідні люди. А чоловік мій на війні. Кажуть, заробляють військові так, що і на машини, і на квартири вистачає. Але брехня то все. Усе, що заробляє, іде на амуніцію. Ще й докладати до тієї зарплати треба. От я і пішла сюди. Платять тут пристойно, людей багато цікавих зустрічаю. А що? Я молода ще, ого-го, як чоловік мій каже. Гірше було б, аби я руки склала та плакалась усім, яка нещасна. А працювати ніколи не соромно.
Це мене змусило задуматись. Про жінок, про чоловіків, про людей загалом… У моїй сім’ї теж якось непроста ситуація склалась. Дев’яності тоді були, не у всіх виходило гроші мати. Батько мій накупляв книжок якихось та одягу, аби на ринку торгувати. Думав, за кілька тижнів стане великим бізнесменом. Але сталось не так, як гадалось. Товар украли, батька побили, упав він в депресію. Грошей у хаті не було взагалі. Тому мама пішла на третю роботу, уявляєте? Не розклеїлася, не сіла поруч плакати, а пішла забезпечувати трьох своїх дітей і горе-чоловіка.
І мене завжди це захоплювало. Завжди захоплювали жінки… Їх часто порівнюють з кішками. Але ні, вони більше ящірки. Коли дуже треба – скидають баласт і мчать вперед з такою швидкістю, що позаздрить кожен. Вони вміють так вивертатися, що нам і не снилося. Вони вміють брати себе в руки тоді, коли це здається неможливим. І вони ніколи не бувають слабкими. Всередині них завжди є щось таємниче і дуже-дуже сильне.
А слабкі насправді ми, чоловіки. І без жінок ми не варті нічого.
Згодні з цими словами? Діліться вашою думкою в коментарях!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!