Це був дуже важкий день, я стомилася, свята, покупців чимало. Та й взагалі останній рік – суцільні тортури. Щодня очікування та надія. Торік в грудні мені повідомили “пробав безвісти”. Тоді й серце зупинилось. Стас ще зовсім молодий, 23 роки, ну як так? Він дуже хотів захищати країну, я зупиняла, благала в сльозах, та не змогла. Такий вже він чесний і мужній.
І ось стоїть худенький, у формі, зі спини схожий на мого сина. Я миттєво вибігла з магазину, навіть двері не зачинила.
– Стасе, це ти?
– Ні, я Андрій.
Він дивився на мене сумними очима. Я заплакала.
– Щось купити хотів?
– Так, цукерок для сестри.
– А де вона?
– В сім’ї живе, такий дитячий будинок сімейного типу. Батьки загинули в Херсоні. Я на війну пішов, а Настю забрали.
– Ходи сюди.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Ми увійшли, я наказала колезі назбирати пакунок харчів.
– Ось віднесеш Насті. А де живеш?
– Ніде. Немає в мене більше дому. На вокзалі заночую.
– Ти що? На свята? Як так?
– То не багато, чотири дні та назад, на війну.
– Не вигадуй. Ходімо до мене.
– Вам не страшно сторонню людину в дім? Що рідні скажуть.
– Нічого. А раптом там десь так мій Стас ходить і немає, де ночувати. Бог йому допоможе за мою доброту!
Набравши продуктів, ми пішли до мене. Андрій – чудовий хлопець. Ми домовились і надалі спілкуватись. А його Настю я тепер буду провідувати.
А ви б пустили військово в дім? Допомогли б?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!