Знаєте, я розумію, що Бог посилає нам різні випробування на міцність. Але от чесно, у родині така складна ситуація, що просто не знаю, що далі робити.
Тиждень тому чоловік приїхав додому, пізно ввечері. Сів до столу і почав говорити за свою маму. Я очікувала почути все, але не зачіпати тему про переїзд та догляд.
Отож, ще у 2019 році моя свекруха захворіла на рак. Ми зі Степаном мали заощадження, відкладали на квартиру. Однак, вирішили гроші віддати їй на лікування. Витрачали щодня ледь не тисячу доларів, аби заплатити за ліки, за оренду палати. Та навіть возили її до мольфарів та знахарок, аби допомогли свекруху вилікувати.
Я звільнилася з роботи, аби повністю приділяти Олені Василівні час. Мила її, міняла підгузки, готувала їсти, возила на обстеження. Гроші дуже швидко закінчилися, зарплати Степана не вистачало, тому довелося зичити у родичів та друзів.
Молодша сестра Степана, Ольга, не дуже допомагала матері. Вона тоді жила у Дніпрі та мала свої проблеми. Тільки раз на місяць могла перекинути нам на картку тисячу гривень. Але ви не подумайте, вона з чоловіком дуже добре заробляла, бо мала магазин з одягом.
Так ми аж до січня 2021 року жили зі свекрухою. На щастя, вона пішла на поправку, рак відступив. Я змогла знайти нову роботу, віддали борги родичам за лікування.
Однак, раптом до Львова вирішила переїхати Оля. Як виявилося, вона розлучилася зі своїм чоловіком та повернулася до мами з дітьми. Чомусь свекруха вирішила, що саме Ольга має жити разом з нею. Адже квартира тільки на 2 кімнатки, місця не так багато.
Ну і мене вагітну на 2 місяці разом з чоловіком просто виставили на вулицю. Пам’ятаю досі, як я сиділа на лавці, плакала, Степан підклав куртку, аби мене не продуло, чекали на таксі. А сам стояв під будинком у кофті, хоча вже падав сніг сильний. Декілька днів пожили у друзів, потім знайшли на оренду однушку.
Мої батьки допомогли нам купити власну квартиру на 28 квадратів, тато зі Степаном робили ремонт. Адже я от-от мала вже народили донечку Софійку.
Свекруха та зовиця не прийшли ні на новосілля, ні на мою виписку з пологового. Тільки написали мені смс “вітаю” і все. Однак, я вже тоді якось забула, не звертала уваги. Тим паче, думала за свою дитинку. Моя мама часто приїздила у гості, аби допомогти з Софійкою.
Понад рік ми ось так жили і не згадували про їх існування, чесно. Ніхто нам не телефонував, нікого не цікавила наша родина, наша дитинка.
Однак, тиждень тому Степан пізно повернувся додому. Такий засмучений, неспокійний.
– Що таке сталося? На роботі проблеми?
– Ні, просто мама…
– Що мама? Вже щось хоче?
– Та не мама, а Ольга. Вона знайшла собі якогось чоловіка. Ну і буде скоро весілля. Ні вона, ні чоловік не хочуть жити з мамою, вона їм буде заважати. Тому мама хоче до нас переїхати.
– З якого це дива? Як мене вагітну виставляти за двері взимку – то вона може, а як запитати за онучку, то вже забула?
– Але мамі нема куди йти взагалі…
– І що? Її не цікавила наша Софія, як онучка почувається. Ми без копійки у гаманці опинилися на дворі! Ні, я проти.
Я бачу, як Степанові дуже важко. Він любить її, бо то ж мама. З одного боку, не може забути ту ситуацію, але переживає…
Не розумію, що не так з цією скаженою сімейкою. Чому ми повинні забирати свекруху? З якого це жива? Нехай Ольга думає про маму, нехай сама їй квартиру нову шукає.
Я взагалі цих людей за родичів не вважаю, чесно. І не маю сили забути про ту прикру ситуацію…
Напишіть нам в коментарях у Facebook!