– Степане, як ти тут сам? – запитала. – Що не маєш ніякої молодиці? Жартую. А тепер про серйозне. Я що маю сказати… Батьківська хата нам обом належить. Правда? – Ну, так… – Давай по-справедливому. Заплатиш мені частку за хату і будеш собі тут жити сам господар. 

В селі цих малюків називали братик Степанко та сестричка Любава. Степанко був старшим, тому виконував роль справжньої няньки для сестрички, доглядав дівчинку, коли батьки були на роботі. Мати Катерина працювала дояркою на фермі, а батько Остап – трактористом.

Для їхнього селища ім’я дівчини було трохи дивне, але так захотів Степан, тому і назвали дівчинку Любавою. В той момент хлопчик вже був у другому класі. 

Брати з сестрою мали дуже різні характери: Степан був спокійною та врівноваженою дитиною, а Любава запальна та гостра на язик. Та ще й жадна була, не любила ні з ким ділитися, навіть з рідним братом. 

– Це ти мала бути хлопцем! – кричала матір на Любаву. – Навіщо штовхаєш Василька? З сусідами не можна так поводитися… Ще трішки і його батьки на тебе сваритися будуть. 

Дівчина нічого не відповідала, а лише мовчки спостерігала та чекала моменту, коли можна буде “відплатити” Васильку за те, що він поскаржився батькам.

Дівчинка в школі спокійно теж не планувала поводитися. Вже після першого місяця навчання дзвонила вчителька й нарікала батькам.

– З тобою одні проблеми! – всі говорили дівчинці – Що з тебе виросте?

Правда, був один позитив – Любава дуже добре вчилася. 

… Проходили роки, Степан закінчив ветеринарний коледж, а сестра собі до нього:

– Тварин він лікує, краще б людей! О це так брудна робота. 

– Ти нічого не розумієш, – захищав свою професію Степан. – Тварини добріші за людей. Вони теж все розуміють та відчувають, наприклад…

– Достатньо… Не хочу того слухати, бо теж скоро почну з котами розмовляти. 

Любава вступила до педучилища. Катерина з Остапом були щасливі за успіхи доньки, аж раптом Остап занедужав та й помер. Сусіди запевняли, що це від тяжкої роботи, важко працював днями та ночами. 

Та й Катерина змарніла після такої трагедії. Ще й колгосп розпався.

– Степане, прошу тебе, пильнуй Любаву, ти ж її знає, коли треба – допоможи, щоб біди ніякої не трапилося. Якщо треба – спини. Та й самому не помішало б дівчину знайти.

– Добре, мамо. Але, що це ви кажете так, наче…

– Знаю, сину, що кажу. То обіцяєш дбати про сестру?

– Обіцяю…

Сама ж Любава все отримувала від брата, захотіла плаття – є, нові туфлі – є…То грошей ще випросить. 

Якось завела розмову:

– Кажуть ти з Оксаною зустрічаєшся, та шо до міста на роботу їздить. Думаєш, вона там нікого не має? Кажуть, що вона на тому заводі, де працює, не з одним шури-мури крутила.

Степан сестрі повірив. А Любава все це затіяла, адже не хотіла ділити брата ще з одною жінкою. Він одружиться й вже про дружину дбатиме, а не про неї…

– Ні, ні! – мовила сама до себе. – От, коли вийду заміж, тоді хай що хоче робить.

Так нічого і не склалося в Степана з Оксаною.

Згодом ще Ніна була, Любава знову втрутилася, немов Ніна  не може вибрати між ветеринаром та завклубом. Так і з цією дівчиною нічого не вийшло.

Любава закінчила навчання. Влаштувалася в місті на роботу. Знайшла нареченого.

– Степане, я буду одружуватися. Мій Мирослав чудовий, хочемо розписатися та вечірку організувати. Тільки б…

– Грошей треба? Я допоможу. Не хвилюйся. Головне, аби ти щасливою була.

– Вже кажуть Ліда до тебе з дитиною своєю приходить. Що вже батька для дитини шукає?

– Та ні. В них теля чогось наїлося. Ледве врятував. 

– Ну-ну…

… Всі почали їздити за кордон на заробітки, та й Любава з чоловіком відправилися. Сестра наче крізь землю провалилася. Навіть звістки про себе не давала. Степан дізнався, що вирішила там з чоловіком залишитися від шваґрових батьків. А сам залишився сам й сумував за сестрою. 

Тут раптово з’явилася Любава з чоловіком. Приїхали на гарній машині та й одягнені в модний одяг. 

– Степане, як ти тут сам? – запитала. – Що не маєш ніякої молодиці? Жартую. А тепер про серйозне. Я що маю сказати… Батьківська хата нам обом належить. Правда?

– Ну, так…

– Давай по-справедливому. Заплатиш мені частку за хату і будеш собі тут жити сам господар. 

– Я не знаю, кільки коштує наша хата.

– Може, в сільській раді знають? 

– Не треба нічого запитувати. Сорому не оберешся. Що назбирав – те й віддам.

Степан віддав всі гроші, залишив собі декілька купюр. Любава забрала суму, перерахувала та й пішла, залишивши сумку з макаронами та олією.

Степан не міг оговтатися.

Сонце котилося до заходу. Степан обійшов господарку. Зготував картоплю зі шкварками. Налив горня кислого молока. Але так і не торкнувся вечері. Не виходила з голови Любава. Згадував молодість та щастя, яке упустив через власну довіру…

Що думаєте з цього приводу?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

U2
Adblock
detector