З Назаром ми вже 22 роки у шлюбі. У нас є донька Надія, вона вже студентка, вчиться на журналіста. Останнім часом я помітила, що моя донька сама не своя від щастя. А невдовзі вона сказала:
– Мамо, я виходжу заміж! Я закохалась і дуже щаслива.
– Може ти нас спершу познайомиш?
– Так, Владислав завтра прийде до нас в гості.
– Скажи, хоч звідки він?
– Його батько з нашого села, ти маєш його знати. Це дядько Петро. Він жив колись у будинку навпроти школи. А після весілля переїхав до дружини в Івано-Франківськ.
Серце шалено забилося. Мені стало зле від одної думки, що скоро знову зустріну Петра – своє перше кохання. Згадувала, як бігала на побачення до нього в селі, як він проводжав мене з дискотеки. Клявся в коханні, обіцяв одружитись. А потім покинув, щез, нічого не пояснивши. Згодом дійшли до мене чутки, що він одружився на якійсь дівчині з міста. А тепер син цього зрадника сватається до моєї дочки? Я тоді ледве пережила цю ганьбу. Бо мусила тікати з села від злих язиків. Добре, що зустріла Назара, вийшла заміж, народила доньку Надю. Та чоловіка я так і не змогла полюбити. За все була йому вдячна, та більших почуттів не мала. А тепер знову все повторюється?
Коли побачила Влада, то одразу зрозуміла свою Надю. Бо він – викапаний тато. Красень, не те слово! Я й ні слова не обмовилась, що знаю Петра. Все чекала, що ми залишимось наодинці і тоді я все скажу. Але не було нагоди.
Всю ніч не спала. А на ранок почула дзвінок у двері. Прийшов Петро з букетом квітів і просив:
– Мій син полюбив твою дочку. Не руйнуй їхнього щастя. Забудьмо всі образи. Я тоді мусив так вчинити, бо Світлана завагітніла. Прости і не мстися на дітях.
Я не знаю, як вчинити. Петро правий, бо все в минулому. І так хочеться йому вірити, що наші діти будуть щасливі. Та невідомо, як розпорядиться доля. Бо яблуко від яблуньки таки недалеко падає.