Так склалося моє життя, що я залишилася на пенсії абсолютно самотня. На жаль, єдина донька загинула декілька років тому, з чоловіком також в той період розлучилася, навіть не знаю, де він. Майже ні з ким не спілкуюся – не дуже потрібна я родичам, дякую долі, що маю хоча б подругу з дитинства.
Стараюся підтримувати з нею зв’язок, особливо після того, як чоловік зібрав свої речі й пішов. Після розлучення я повернулася в рідне село, тому ми стали сусідами з подругою. Також неподалік від мене ще живуть знайомі, з якими ми сходимося на свята, інколи смажимо шашлики – загалом проводимо разом дозвілля. Якби не ці люди, я б вже зійшла з розуму. Ніколи б не могла подумати, що самотність може бути такою страшною.
Все життя мене оточували люди, робота, дитина, друзі, чоловік, батьки – інколи так і хотілося побути наодинці… якби ж я тоді знала, що мене чекає далі, то б навіть і не допускала таких думок.
Загалом в моєму селищі проживає не багато людей, ми знаємо один про одного практично все. На жаль, діти також знають, і ці нахаби не втрачають шансу, щоб скористатися інформацією. Дітлахи знають, що я абсолютно сама і мені ніхто не допомагає, тому ставляться до мене, як до нікчеми. Вони абсолютно не слухаються, дражняться, заходять на моє подвір’я, лазять по паркану, ломлять все – і так з дня в день.
Вони собі розважаються, а я не знаю, що робити з цими поломками робити, хто ж мені полагодить? То взимку кидають сніжки у вікно, а якщо воно трісне – що я буду робити?
Мені здалося, що найкраще в такій ситуації – не звертати на дітей увагу, адже вони лише чекають, коли я почну махати палкою і нервуватися. Діти надзвичайно жорстокі, вони не розуміють, скільки зла завдають іншим, ще не биті життям.
Моя тактика байдужості не давала ніяких результатів – тоді я пішла до їх батьків, звичайно, всім було байдуже на одиноку літню людину, тому нічого не змінилося. До того ж ці діти також не з дуже благополучних сімей. Коли я просила батьків дивитися за своїми дітьми, оскільки вони взагалі берегів не бачуть, то чула одну відповідь:
– Що тобі, бабко, треба? Вони вже щось розбили? Зламали? Дай їм повеселитися, що забула, як сама дитиною була?
Такий діалог трішки полегшив ситуацію – діти не з’являлися протягом декількох днів, однак згодом повернулися й знову ці свисти, реготи, крики. Вони взагалі знахабніли – бігають по даху стайні, скачуть по моїх грядках, я була просто в розпачі.
Тоді мені не залишилося нічого іншого, як привести на подвір’я вівчарку своєї подруги, собака мене дуже любить. Як тільки хулігани почали перелізати через мій паркан, я випустила пса. Соромно признатися, але я відчувала справжню насолоду, коли дітлахи заверещали й почали накивати п’ятами. Сказала, щоб більше не появлялися. А паркан намазала мастилом, щоб не відмилися потім.
От вже цілих два тижні маю абсолютний спокій, маю надію, що це надовго.
От як Ви думаєте, чи правильно я вчинила в цій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!