Я з жахом згадую роки життя зі свекрухою. Після весілля нам з Ігорем довелося до неї переїхати. Вона одна в трикімнатній квартирі. Постійно самотня і це разом з тим, що мала трьох дітей: двох донечок – Ірину й Інну і сина, мого чоловіка.
Антоніна Вікторівна пересварилась з донечками. Їй не подобались чоловіки, яких дівчата обрали. Та й взагалі, я їх розумію, терпіти свекруху з її постійними докорами й невдоволенням вкрай важко.
Та мій Ігор був доволі терплячим. Ставився до матері із повагою і ніколи не сперечався. Я так не могла. Вона всюди пхала свого носа. Вказувала мені, що і як готувати.
– Хто ж так м’ясо псує? Ігор такого й не їстиме!
– Не знаю, він не скаржився ніколи.
– Просто не хотів тебе образити.
І так щодня. Врешті, коли чоловік знайшов гарну роботу, я його вмовила переїхати. Він навіть не сперечався, бачив, що мені важко. Згодом у нас народилась донька і зі свекрухою ми майже не спілкувались.
Роки минали, наша дівчинка виросла. Коли їй було всього чотирнадцять, почалась війна. Разом із нею я поїхала за кордон. А чоловік пішов на війну. Минув рік і Ігор загинув. Тоді ми приїхали на похорон, та вирішили залишитися вдома. Та мене відразу здивувало, що свекрухи не було на цвинтарі. Як таке може бути, мати не прийшла востаннє попрощатися з сином?
Кілька днів я жила в здогадках. А тоді мені зателефонували з лікарні.
– Нам сказали, що ви родичка Антоніни Вікторівни. Заберіть її з лікарні, вона не може тут і надалі перебувати.
Я здивувалась. Невже ані Іра, ані Інна не схотіли допомогти матері.
В лікарні я побачила, що свекруха в жахливому стані. Їй зробили операцію, видалили пухлину, тепер потрібна хімія. Я зібрала усі речі й ми поїхали додому:
– Зараз поїдемо до вас і вирішимо, що далі робити!
– А в мене вже немає дому. Коли я вперше потрапила до лікарні, донечки обманом переписали на себе квартиру і продали її. Я навіть не знаю, де мої речі.
Я почала телефонувати сестрам мого чоловіка, та ніхто не відповідав. Врешті забрала Антоніну Вікторівну до себе. І ось вже пів року вона живе зі мною. Мені вкрай важко працювати і її доглядати. Допомагає донька, хоча їй би гуляти й життям насолоджуватися, а не з бабою сидіти.
Найгірше, що характер в старої й досі важкий. Вона звинувачує мене в смерті свого сина. А я нічого зробити не можу. Не вижену ж я хвору людину на вулицю! Та й Ігор цього б не хотів. Та не знаю, чи довго ще витримаю. Порадьте, як мені бути?
Невже це мій хрест, доглядати людину, яка з мене знущалась? Що робити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!